Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

— Вам, звісно, й так насиплю.

Качинський — незамінний чоловік, він має якесь шосте чуття. Такі люди є скрізь, але відразу їх важко розпізнати. У кожній роті знайдеться один або й двоє таких солдатів, Качинський найбільший проноза, якого я тільки знаю. За фахом він, здається, швець, та річ не в тім, він знається на всякому ремеслі. З ним добре приятелювати. І я, і Кроп — його приятелі, і Гайє Вестгуз, можна сказати, теж. Але він швидше виконавчий орган: коли треба щось залагодити кулаками, він робить те, що Кач скаже. І дістає тоді свою пайку.

Потрапляємо ми, приміром, уночі в зовсім не знайому місцевість, у похмуре кубло, де відразу видно, що тут уже давно все порозтягали, хіба що стіни залишили. Ночувати нас відводять до невеличкої, темної фабрики, яку сяк-так пристосували під казарму. Там стоять ліжка, точніше — не ліжка, а дерев’яні рами з напнутими на них дротяними сітками.

Спати на тих сітках незручно, твердо. Підстелити ковдру не можна, бо нею ми вкриваємось, а плащ-намет надто тонкий.

Кач роздивляється і каже Гайє Вестгузові:

— Ходімо зі мною.

Вони йдуть у село, зовсім не знайоме їм. А за півгодини вже повертаються із здоровенними оберемками соломи. Виявляється, Кач знайшов стайню, а в ній солому. Тепер нам було б тепло спати, якби тільки не мучив голод.

Кроп питає в артилериста, який, видно, тут уже не перший день:

— Чи нема десь поблизу їдальні?

Артилерист регоче:

— Що надумав! Тут геть усе виметено, навіть шкоринки хліба не знайдеш.

— А хіба жителів зовсім немає?

Той спльовує.

— Та ні, трохи зосталося. Тільки вони самі тиняються біля наших казанів і жебрають.

Кепська справа. Доведеться, либонь, затягти паски ще дужче й чекати до ранку, поки привезуть харчі. Однак я бачу, що Кач береться за кашкета.

— Куди ти зібрався? — питаю я.

— Піду трохи роздивлюся.

І, не кваплячись, виходить.

Артилерист глузливо посміхається:

— Роздивляйся, роздивляйся, аби тільки очі не повилазили.

Украй засмучені, ми вкладаємось на ліжка й міркуємо, чи не

з’їсти хоч шматочок із недоторканного запасу. Але це надто ризиковано. Тож ми намагаємось якнайшвидше заснути.

Кроп розламує цигарку й дає половину мені. Тьяден розповідає про їхню національну страву — боби зі шкварками. Він обурюється, що тут їх готують без зілля. І передовсім треба варити все вкупі — картоплю, боби й сало, боронь Боже варити окремо. Хтось гарчить, що сам стовче Тьядена на боби, як той не замовкне. Відтак у великому приміщенні западає тиша. Тільки блимає кілька свічок у пляшках та раз у раз спльовує артилерист.

Нас уже починає змагати сон, коли двері раптом розчиняються і входить Кач. Мені це здається сном: він тримає під пахвою дві хлібини, а в другій руці — скривавлений мішок із конятиною.

Артилеристові випадає з рота люлька. Він обмацує хлібини.

— Ти диви, справжній хліб, ще й теплий!

Кач нічого не розповідає. Він приніс хліб, усе інше не має значення. Я твердо переконаний, що, якби його висадили в пустелі, він за якусь годину влаштував би вечерю з фініків, печені й вина.

Він тільки кидає Гайє:

— Нарубай дров.

Потім Кач виймає з-під мундира сковороду, а з кишені — жменю солі й навіть шматочок сала, він про все подбав. Гайє розводить долі вогонь. Дрова тріщать у порожньому цеху. Ми вилазимо з ліжок.

Артилерист вагається. Він міркує, чи варто похвалити Кача, може, тоді і йому щось перепаде. Але Качинський його й не бачить, наче то порожнє місце. Артилерист, лайнувшись, іде геть.

Кач уміє смажити конятину так, щоб вона стала м’яка. Її не можна відразу класти на сковороду, бо тоді вона твердне. Спершу її треба поварити у воді. Ми сідаємо навпочіпки круг вогнища з ножами в руках і врешті наїдаємося досхочу.

Отакий Кач. Коли б раз на рік у якомусь місці протягом тільки однієї години можна було дістати щось їстівне, то саме в цей час Кач, ніби йому щось сяйнуло, надів би шапку й вирушив саме туди, немов за компасом, і знайшов би ті харчі.

Він знаходить усе: коли холодно — невеличкі грубки й дрова, знаходить сіно й солому, столи, стільці, але передовсім — те, що можна зжерти. Це просто загадка; здається, він, як чаклун, добуває все просто з повітря. Шедевром його майстерності були чотири бляшанки омарів. Та ми, правда, воліли б замість них мати шматок сала.

Ми лежимо за бараками на осонні. Пахне смолою, літом і пітними ногами.

Кач сидить біля мене, бо він завжди охочий побалакати. Сьогодні вдень нас цілу годину муштрували, як козиряти, бо Тья-ден недбало привітав якогось майора. Кач досі не може заспокоїтися. Він виголошує:

— От побачиш, ми програємо війну, бо занадто гарно навчимося вітати начальство.

Підходить Кроп, переставляючи, немов лелека, босі ноги в закасаних холошах. Він виправ собі шкарпетки й кладе їх сушитися на траву. Кач дивиться в небо, гучно рипає і мрійливо каже:

— Квасолина кожна рипає безбожно.

Обидва починають сперечатись. І водночас закладаються на пляшку пива про те, як має скінчитися повітряний бій, що саме відбувається над нами.

Кач твердо дотримується думки, що її він висловлює, як бувалий фронтовик, теж у віршованій формі:

— Якби гроші та харчі порівну, всі б забули про війну.

А Кроп, навпаки, — філософ. Він пропонує, щоб день оголошення війни відзначався наче всенародне свято з музикою і вхідними квитками, як ото під час бою биків. На арену повинні вийти міністри й генерали обох держав, у самих трусах, озброєні дрючками, і нехай собі б’ються. Переможе та країна, чий представник зостанеться живий. Це було б простіше й краще, ніж тепер, коли б’ються зовсім не ті, кому слід.

Така пропозиція нам до вподоби. Далі розмова переходить на муштру в казармах.

Мені пригадується одна картина. Пекучий полудень на ка-зарменому подвір’ї. Спека нерухомо висить над плацом. Казарми наче повимирали. Усе спить. Тільки чути, як вправляються барабанщики, вони десь примостилися й барабанять невміло, одноманітно, отупіло. Яке тризвуччя: полуденна спека, казар-мене подвір’я і барабанна тріскотнява!

У казармених вікнах порожньо й темно. На деяких висять парусинові штани, сохнуть на сонці. Ми заздрісно дивимося на ті вікна. У казармі прохолодно.

О темні, задушливі казармені спальні з залізними ліжками, картатими укривалами, шафками-пеналами та стільчиками біля них! Навіть про вас можна мріяти; тут, на передовій, ви здаєтеся чарівним відблиском рідного краю, хоча ви й просякнуті духом несвіжих харчів, тютюну, сонних людей та їхнього одягу.

Качинський розписує