Читати книгу - "На Мармурових скелях"

вони відрізняються від люду, який плекає на узбіччях виноград. Вони жили так, як у ту пору, коли ще не знали ні хати, ні плуга, ні ткацького верстата і споруджували тимчасовий прихисток там, де саме паслася їхня худоба. Такому способові життя відповідали і їхні звичаї та примітивне почуття права і справедливості, цілком засноване на відплаті. Тому кожне вбивство розпалювало полум’я помсти, що горіло не один рік; траплялася ворожнеча кланів та родин, про походження якої давно вже забули, а проте вона рік у рік вимагала кривавої данини. Тож правники в Маріні називали випадки, що бували в Кампаньї, брутальним беззаконням; не запрошували вони пастухів і на привселюдне обговорення, а посилали на їхній терен уповноважених. У інших округах орендарі магнатів та господарів ленних маєтків, що жили на луках у великих садибах, дотримувалися права. Крім них, були ще й вільні пастухи, що володіли неабияким майном, як Батаки і Беловари.

Спілкуючись із цим суворим народом, ми вчилися пізнавати й те добре, що було йому властиве. Це насамперед його гостинність, яку вони виявляли до кожного, хто сидів біля їхнього багаття. Не раз можна було побачити в колі пастухів і міське обличчя, бо всім, кому доводилося тікати з Маріни, перший притулок давала Кампанья. Незрідка тут з’являлися боржники, яким загрожував арешт, та мандрівні студенти, що їм під час пиятики траплялося завдати аж надто влучного удару, в товаристві ченців-утікачів і всякого наброду. Навідувалися до Кампаньї також юнаки, що прагнули волі, та закохані пари, що хотіли жити так, як жили пастухи.

Тут за всіх часів снували мережу таємних змов, що обплітала кордони міцного ладу. Сусідство Кампаньї з її невдосконаленим правом, мабуть, було вигідне багатьом, чиї справи погіршувалися. Більшість їх поверталася назад, коли час і добрі приятелі працювали на них, а інші зникали навіки в тамтешніх лісах. Та після Альта Плани перемогли згубні нахили, що їх, як вважають, завжди плодить поразка. Часто до виснаженого тіла через рани потрапляє зараза, яку здорові навряд чи й помічають.

Перших її ознак не розпізнали. Коли дійшли чутки про заворушення в Кампаньї, здавалося, що то загострилися давні чвари, які вели за собою криваву помсту, але скоро стало відомо, що вони набули нових, незвичайних рис, які надавали їм зловісного відтінку. Примітивне розуміння честі, що трохи гамувало насильство, було втрачене; лишився просто злочин. Складалося враження, що в родові спілки проникли з лісів шпигуни й агенти, щоб змусити їх служити чужій силі. Таким чином давні форми втратили свій сенс. А десь відтоді, як на роздоріжжі знайшли труп із розітнутим надвоє язиком, уже ніхто не. сумнівався, що то вбито зрадника, на слід якого напали месники. Після війни теж траплялися мертві, що мали таке тавро, але тепер кожен знав, що то була просто жертва злочину.

Спілки так само завжди вимагали данини, проте господарі земель безвідмовно платили її, дивлячись на неї як на таку собі премію за добрий стан худоби на пасовиськах. Але тепер вимоги зросли так, що їх годі було задовольнити, і коли орендар бачив листа з такою вимогою, що білів, прибитий до одвірка, йому треба було або платити, або залишати країну. Правда, чимало було й таких, що зважувалися на опір, але ці випадки кінчалися грабунком, який відбувався вочевидь за продуманим планом.

Тоді розбишаки, якими керували люди з лісів, з’являлися вночі перед садибою, і, якщо їх не впускали, силоміць розмикали замки. Ті банди називали ще світляками, бо вони нападали на брами з дрючками, на яких жевріли маленькі ліхтарики. Інші виводили цю назву з того, що вони після вдалого нападу припікали людей вогнем, щоб довідатися, де сховане срібло. В кожному разі про них казали, що нема такої підлоти й такої ницості, на яку б вони були нездатні. Серед них і така: щоб залякати людей, вони запаковували трупи вбитих у ящики або діжки і привозили ті моторошні пакунки разом з іншим вантажем, що приходив з Кампаньї, родичам додому.

Багато небезпечнішим здавалося те, що всі ці вчинки, які хвилювали країну й вимагали суду, миналися майже безкарно — ба навіть дійшло до того, що про них уже не зважувалися вголос говорити, й кожному стало видно, яке безсиле зробилося право супроти анархії. Правда, відразу після початку грабунків було призначено уповноважених, яких супроводжувала охорона, проте Кампанья зустріла їх відвертим бунтом, тож до переговорів не дійшло. І ось, щоб раз назавжди покласти цьому край, довелося за статутом скликати штати, бо в країнах, що, як Маріна, живуть за давнім історичним правом, не дуже люблять залагоджувати суперечки через суд.

І тоді виявилося, що ті злочинці з Кампаньї мали вже в Маріні своїх спільників, бо віддавна так бувало, що в мешканців міста, які поверталися додому, лишалися клієнти серед пастухів, а деякі, випивши келих побратимства, ставали членами їхнього роду. Ці людці тепер також сприяли погіршенню становища, особливо там, де лад уже був хисткий.

Так розплоджувалися підозрілі дорадники, що боронили необмежене беззаконня; вони відверто влаштовували свої кубла по невеликих шинках у гавані. Там за столами можна було побачити таку саму картину, як біля вогнищ на пасовиськах, — старим пастухам, у яких ноги були обмотані грубою вовною, товаришили офіцери, що після Альта Плани сиділи на половині платні, і весь той невдоволений або спраглий змін люд, що жив по обидва боки Мармурових скель, чаркував у тих шинках і товкся, наче в штабах змовників.

У цій веремії брали участь і діти значних громадян міста та юнаки, яким здавалося, що для них настала година нової волі, і це лише збільшувало нелад. Ця молодь юрмилася навколо літераторів, що почали наслідувати пісні пастухів і, замість убиратися у вовняний та полотняний одяг, тинялися вулицями у вивернених кожухах і з грубими палицями в руках.

У цих колах стало також звичним зневажати виноградарство та рільництво і вбачати скарбницю успадкованих від предків, питомих звичаїв у дикому устрої країни пастухів. Відомо ж бо, що трохи чадні ідеї легко захоплюють гарячі голови, і з цього можна було б сміятися, якби не доходило до блюзнірства, зовсім незрозумілого кожному, хто не втратив глузду.

10

У Кампаньї, де стежки на пасовиськах перетинали межі округ, часто можна було побачити маленькі фігурки пастушачих богів. Вони були вирізьблені з каменю або з вистояного дубового дерева як охоронці тих меж. Місця, де вони стояли, ще здалеку можна було вгадати нюхом — від них ішов прикрий дух, бо принесена жертва складалася з розтопленої