Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Тривожна ніч 📚 - Українською

Читати книгу - "Тривожна ніч"

259
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Тривожна ніч" автора Петро Володимирович Угляренко. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 7 8 9 ... 49
Перейти на сторінку:
і спрага мучить?»

Глянув на другий бік — там, на столику, має бути в графині вода. Але замість столика теж стояло ліжко, а на ньому лежав горілиць кремезний чолов'яга з густим, чорним волоссям на грудях. Що він собі думає, Геннадій? Понаводив якихось розбійників! Отак і він, Павло, зненавидить його, не тільки Наталя. Дуже вже багато дозволяє собі той дітлах — так і до біди недалеко. Написати б матері та й вітчиму. Усі разом вплинуть на Геннадія — зрозуміє він, до чого котиться…

А голова розламується зовсім. Стривай, а може, він, Павло, не вдома, а в лікарні? З ним щось сталося й потрапив у лікарню. Але ж яка хвороба скрутила його? Коли? І де? Вдома, після сварки, чи втратив свідомість десь на вулиці, коли вибіг із дому. Чи знає Наталя?

Як не намагався Павло все пригадати, ніщо не йшло йому на гадку — здавалося, зовсім утратив пам'ять. Заперечив сам собі: а чому ж він тоді пам'ятає дружину Наталю, кришталеву люстру… брата свого Геннадія? Хвороба, мабуть, відступила — довго був без свідомості або тільки марив, а зараз повертається до тями. Повів головою в один бік, у другий, знову спробував трохи підняти її, але в ту хвилину поряд скрипнули двері. Перед Павловими очима так само несподівано виріс якийсь міліціонер. Віддалік спочатку, потім ближче й ближче, поки не став у ногах — з погонами старшини, перетягнутий ременями, з пістолетом у кобурі. Видивився на нього Павло, а старшина криво посміхнувся:

— Що, вже протямився?

Закліпав очима — чому так питає. До нього, Павла, має якусь недобру справу? Ні до чийого ліжка чомусь не підійшов, тільки до його. Зневажливо й зловтішно якось дивиться…

— Отямився, питаю?

Не розумів — до чого такий тон? Наче він навмисно, сам по своїй волі впав у забуття. Не підступна хвороба здолала? Але не може цього бути! Він не заслужив, щоб отак зухвало поводилися з ним! Не мають на те права, бо він, Павло, порядна людина. Відвернув обличчя від міліціонера, чекав — зараз піде, нарешті, зачинить за собою двері. Але той нещадно потягнув з нього ковдру.

Павло скипів:

— Ну, знаєте!..

— Не знаю… Як прізвище? Хто ви такий?

— Хто я? — Павло хихикнув і враз повеселішав: значить, його за когось приймають, зараз він себе назве, і шановний міліціонер почне вибачатися…

Відповів Павло:

— Інженер я. З приладобудівного.

— А як прізвище?

На вустах Павла заграла легка усмішка.

— Не все одно вам — Іванов я чи Петров? Раз — не Сидоров.

— Не все одно.

— Москаленко… Москаленко я… Іван.

— Москаленко?

— Так, — підтвердив Павло і знову спохмурнів: — Чимось воно вам підозріле, моє прізвище?

Міліціонер не відповів Павлові, записав лише щось на папері і, не оглядаючись, рушив до дверей. Павло, позираючи йому услід, думав: а може, зупинити? Не своє ж прізвище назвав — а дідове, якого давно вже немає на світі. Щоб заспокоїти себе, поринув у згадки, як дід брав його з собою на рибалку. На човні випливали на середину ріки, там розкладали вудки. Риба чи клювала, чи не клювала, а старий розповідав. Про білого генерала Шкуро, за яким ганявся по донських степах. Про Будьонного, Щорса… Спогади обірвалися, і Павло почав шукати виправдання — чому це він назвався Москаленком? Що ж, міг мати й це, материне, прізвище, хіба ж немає в його жилах дідової крові? Так що й не дуже обманув міліціонера, можна би сказати — й зовсім його не обманув, бо давно збирався взяти прізвище діда, щоб пам'ять про героя революції не вмерла. Вона, звичайно, житиме й без того, а все-таки… Так і пояснить він міліціонерові, якщо той повернеться, що вже давно він називає себе Москаленком, а не Мушником. Думав, скаже міліціонерові, що навмисно назвав оце, ближче йому прізвище, бо в лікарні, куди він потрапив, все, мабуть, записано — його професія, адреса. Або ж найпростіше вдати, ніби марив.

Волохатий велет тим часом прокинувся, широко позіхнув і з люттю почав чухатися в груди.

«Несимпатичний чоловік, — подумав Павло, — якийсь алкоголік, ніс розпух, посинів…»

Той чухався і чухався. І Павло не витримав:

— Вже, мабуть, досить, перестаньте!

Волохатий тупо глянув у його бік:

— Що ти сказав?

— Досить уже вам чухатися.

— А тобі що? Не тебе ж кусає.

— А може, й мене.

— Тоді чухайся і ти.

— Перестаньте!

— Ого! — волохатий вишкірив жовті зуби. — Інтелігент який знайшовся! Чи, може, просто побілів, як викупали?

Павло не зрозумів його, а може, й недочув, бо вже собі подумав: вони ж обоє хворі й не гніватись один на одного повинні, а навпаки — якось підтримувати, заспокоювати. Вирішив: сам винний — ні з того, ні з сього прискіпився до хворого, не знаючи, чому він шкребеться — може, в нього болячка така…

Та волохатий раптом усім тілом навалився на Павла, зім'яв його під себе і зареготав. Павло запручався, схопив його за шию.

Хтось поспішив їх розбороняти і стягнув волохатого. Чолов'яга кинувся ведмедем на нього, звалив на підлогу. Осідлав і теж зареготав.

Сам не чекав того Павло — йому з вуст зірвалося:

— Міліція!

Тої ж миті в кімнату заскочив міліціонер. Чекав Павло, що пролунає постріл, бо як же інакше приборкати звіра! Але волохатий одразу присмирів і став перед міліціонером — майже голий, в подертих трусах, які ледь трималися йому на животі.

— Що тут у вас коїться? — запитав сердито старшина.

— Нічого особливого, — розвів руками волохатий, — трохи поборолися.

— Поборолися?

Міліціонер видивився на того, що був на підлозі. Той, не вагаючись, підтвердив:

— Розім'ялися лише…

В Павлові все кричало: неправда! Оце такі хворі? їх треба гнати звідси й чим скоріше!.. Та побоявся нагадати старшині про себе.

Обох забіяк вивели. Ті вийшли, й не поглянувши на нього, Павла.

Павло зробив спробу піднятися з ліжка і, дивно — встав, не впав на подушку. Розглянувся: лікарня, а стіни чомусь сірі, з брудними підтьоками? Підлога цементна, холодна. Опалення ніякого немає — ні кахельної грубки, ані батарей.

Відкинув з ніг ковдру і побачив, що й він майже голий, лише в одних трусах. Почвалав до дверей, та відчинити їх не міг. Загримав кулаками — що тут за порядки?!

Відкрив уже знайомий міліціонер. Посміхнувся:

— Москаленко, кажете?

— Москаленко.

— То як — прийшли до тями?

Відчув Павло, що вже ніби іншим тоном звертається до нього старшина. Але чого таке питає, коли добре бачить, що він, Павло, уже на ногах! Сам піднявся з ліжка. Правда, тіло в

1 ... 7 8 9 ... 49
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тривожна ніч», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тривожна ніч"