Читати книгу - "Незвичайні пригоди Марко Поло"

Біля Понте дела паглія[5] та біля Палацу дожів стояли верхові коні сановників. Їх охороняли слуги.

Марко Поло вийшов з дому, привітався до якогось вельможного городянина, що саме проїжджав верхи повз нього, зиркнув мимохідь на балкон і швидко подався вулицею. Вчора ввечері, повертаючись в супроводі свого вірного Паоло від ченця Лоренцо, він одержав незвичайним способом листа. До нього підкрався якийсь жебрак, зодягнений в строкате ганчір'я з оксамиту, полотна та гаптованого золотом сукна, і потай від Паоло всунув йому в руки листа. В цьому листі хтось запрошував Марко з'явитися завтра вранці до невеличкої таверни, що містилася за площею святого Марка. Там він одержить важливе повідомлення. Він не повинен нікому показувати цього листа і має прийти на визначене місце сам.

Неприємне почуття закралося в душу Марко, коли він згадав обличчя жебрака. Він хотів уже повернутися назад і попросити Паоло, щоб той на деякій відстані Ішов за ним. Але незвичайність події захопила хлопця, і він, поклавши собі бути обережним, рушив далі. В глибині душі він сподівався дізнатися що-небудь про свого батька й дядька.

Таверна містилась в одному з глухих завулків за площею святого Марка. Про неї ходили недобрі чутки. Тут ночували клоуни й віщуни, лоточники й розорені комедіанти, жебраки і спудеї, які в мандрах від міста до міста заробляли кілька сольді на прожиття виступами перед публікою або якимось іншим способом. Траплялось, що ховалися тут на кілька ночей і матроси, які втекли з чужих кораблів. Але це ще були найпристойніші гості — жили вони здебільшого з чесної праці, хоч, звичайно, й серед них траплялися люди, котрих не лякала чужа кишеня і котрі були ладні за кілька срібних монет виконати найбрудніше завдання.

В таверні охоче призначали побачення й особливі нероби, так звані булі. Вони перебували на службі у високопоставлених осіб, котрі утримували їх і користувалися їхніми послугами. В таємній боротьбі за владу, яку провадили вельможні родини міста, застосовувались всі засоби. Досить було главі такої родини кивнути булі, як той починав діяти.

Поліція рідко втручалася в справи таверни, знаючи, що високе начальство не схвалює надто суворих заходів.

Одначе інколи до таверни з'являлись і поважні гості, котрими неабияк пишався хазяїн. Так час від часу сюди заходив вельмишановний писар арсеналу Луїджі Фаріно. В задній кімнатці він попивав вино і про щось таємниче розмовляв з господарем. Якраз учора він відвідав таверну. Правда, він забіг не надовго і навіть не скуштував вина, а лише перекинувся кількома словами з хазяїном і, намагаючись не впадати нікому в вічі, одразу пішов геть.

В багатоголосому гаморі Марко й не почув, коли затих дзвін на дзвіниці. Він пробивався крізь захаращений людьми рибний базар. Натужуючи до краю голос, торговці пропонували каракатиць, осьминогів, лангустів, каламаретті, цілі гори крабів, великих і маленьких риб найдивовижнішої форми. Повітря було напоєне запахами моря, болота й морських водоростей. Служниці, закуповуючи продукти для своїх панів, галасливо торгувалися з продавцями. Двоє монахів-францісканців в грубих коричневих рясах, ні на кого не дивлячись, посувалися крізь людський натовп; їхні ноги в сандалях були сірі від куряви.

Марко весело простував через Понте дела паглія повз мулів і коней радників міста до П'яцети. Враз йому захотілося їсти, і він купив собі кілька смачних смажених каштанів.

Неподалік, в каналі Сан-Марко, стояли кораблі, вичікуючи припливу, який дав би їм змогу вийти в море. На їхні» щоглах гордо маяли прапори з золотим зображенням лева, що мав набожне обличчя святого Марка. Немов червона труна, завмерла між ними каторжна галера — в'язниця для тих, хто вчинив злочин, відбуваючи морську службу в Венеціанській республіці.

Вітер ніс прохолоду і надував коричневі, сірі й жовті вітрила рибацьких, митних та поліцейських барок.

Життя на воді геть заполонило Марко, йому здавалося, що вітрила погойдуються над хвилястою блискучою гладінню каналу, немов крила птахів. До його слуху долинув тремтячий голос: «Я старий бідний чоловік. О пане, будьте ласкаві, дайте мені що-небудь! Я ще й досі не мав крихти в роті, благородний пане. Дайте що-небудь, бо я помру з голоду!» Жебрак, зодягнений у лахміття, благально простягав до хлопчика руку. Марко віддав йому каштани, які ще лишилися в нього,

1 в нагороду за це отримав тисячі подяк та побажань довгого життя і безумовного раю на небі.

На світі не було іншого міста, такого як Венеція. Марко ніколи не виїжджав далі Фусіно, Местре й Падуї, але серцем він відчував, що Венеція — це щось неповторне, дивовижне, діамант серед інших міст, осяяний яскравим золотим світлом і вкритий похмурими, грізними тінями, могутнє, здорове, безмежно багате і безмежно бідне місто, котре любили і боялись, місто, в яке вгризалося море, як бобер у дерево, місто, котрому море служило, як диявол, що засипає його золотом і мармуром, міддю і блиском і при цьому зловтішно потирає руки, бо знає, що всі ті багатства одного дня знову будуть принесені йому в жертву. Але зараз Венеція жила, зараз вона розквітала, як юнак, що вступив у вік змужніння і, обдарований усіма дарами природи, являє собою неперевершений взірець краси і могутнього життя.

Три маври, слуги молодого месера Моросіно, пройшли повз Марко. На них були багаті й строкаті лівреї, неначе мозаїка в соборі святого Марка і в Палаці дожів.

Жебрак, який передав напередодні Марко лисі а, був зодягнений у лахміття, прошите золотими й срібними нитками, бідне і водночас барвисте, як саме життя на каналах, провулках і площах.

Паоло, вірний слуга Марко, непомітно йшов слідом за ним. Раптом він звернув увагу на хлопця, що хутко пробіг повз нього. Чи це не Джованні? Чи це не той друг Марко з Мурано?

— Джованні! — здивовано вигукнув Паоло. — Джованні, куди ти поспішаєш?

Хлопець спинився. Побачивши Паоло, він підбіг до нього і схвильовано промовив:

— Паоло! Добре, що я тебе зустрів! Ти не знаєш, де Марко? Мені треба негайно поговорити з ним! Невже ти не знаєш, що трапилось?

Паоло обняв Джованні.

— А що трапилось? Чому ти такий схвильований? Поглянь, онде твій друг