Читати книгу - "Незвичайні пригоди Марко Поло"

Та коли Паоло показав на площу, де щойно стояв Марко, там уже нікого не було.

— Де ж він подівся, Джованні? — безпорадно спитав слуга.

— Онде завернув на базар. Ходімо, Паоло!

Вони почали швидко пробиватися крізь море жебраків, торговців і злодіїв, які заповнили П'яцету. Джованні хутко проскочив уперед, і йому вдалося помітити, що Марко завернув у якийсь вузенький провулок. Джованні і Паоло вражено перезирнулись. Але раптом їх охопив страх: чи не загрожує Марко якась небезпека? Джованні навіть забув, чому він, немов ошпарений, біг з Мурано аж на острів Ріальто.

Коли друзі, нарешті, досягли провулка, вони з великим полегшенням побачили, що Марко неквапом походжає взад і вперед, немов когось вичікує.

В кінці провулка стояв укритий соломою кам'яний дім. По чавунній змії над дверима можна було здогадатися, що це таверна.

— Я залишусь тут, — тихо сказав Паоло. — Марко не повинен знати, що я йшов назирці за ним.

В цю мить пробило дев'яту годину ранку.

З таверни вийшов середнього росту жилавий чоловік, спокійно озирнувся навкруги і котячим кроком попрямував до Марко.

— Марко! Марко! — вигукнув Джованні і щосили помчав до свого друга.

Чоловік уповільнив крок. «Прокляття! — буркнув він крізь зуби. — Що треба цьому горбуну?» його рука в кишені стиснула кинджал.

— Джіаніна зникла! — сказав Джованні. — З учорашнього дня ніхто її не бачив. Жодна душа не знає, що з нею трапилось.

— Джіаніна зникла? — здивовано перепитав Марко.

— Ану забирайся звідси геть, горбата жабо! — закричав чоловік, який саме підійшов до хлопців, і так пхнув Джованні в груди, що той аж поточився до стіни.

Марко стояв, ніби паралізований, і непорушним поглядом дивився на Джованні, який скривившись од болю, опускався під стіною на землю. Зникла Джіаніна? Ця фраза заполонила всі думки Марко.

В руці чоловіка блиснув кинджал.

— Марко! — закричав Джованні. Відштовхнувшись ногами від стіни, він немов кішка плигнув, кинувся незнайомцеві на спину і вчепився йому в волосся. Це дало змогу Марко ухилитись від удару. Чоловік упав на землю, миттю скинув з себе Джованні і знову схопився на ноги.

— Ох ти ж, собака! — вигукнув Паоло. Почувши крик Джованні, він побіг до хлопців.

Залишивши долі кинджал, чоловік дременув вулицею і хутко зник за рогом. Паоло погнався за ним.

— Ходімо, — сказав Джованні. — Тобі треба негайно зникнути звідси! — Марко завагався, але товариш узяв його за руку і потягнув за собою.

— Ми вже тут не потрібні, — переконував Джованні. — Паоло й сам упорається із злочинцем. Тобі треба зникнути, Марко!

Джованні підняв з землі кинджал і повів друга геть Неподалік від базару вони спинилися, щоб зачекати Паоло. Тут, серед людей, вони трохи заспокоїлись. Здавалось, тільки тепер Марко остаточно прийшов до тями.

— Яке щастя, що ти прийшов, Джованні! — сказав він. Хлопець здригнувся від жаху, згадавши спотворене люттю обличчя чоловіка, який кинувся на нього з кинджалом. Ще трохи, і був би кінець: ніколи б він більше не поїхав у Мурано, ніколи б не побачив звабливої сяючої усіма небесними барвами лагуни, його задерев'яніле, закривавлене тіло лежало б серед брудного завулка. Але Джованні врятував його. Якимсь чудом з'явився він у найтяжчу хвилину.

— Джованні, ти кинувся йому на шию, як стріла. Справді, як стріла!

Очі Джованні заслали сльози. Він ніби не чув слів товариша. Злочинець назвав його горбатою жабою.

— Але що ж сталося з Джіаніною? — спитав Марко і поклав руку на плече товаришеві. — Джованні, що ти там говорив про Джіаніну?

Та Джованні ніби не чув його. В ньому раптом прокинувся страх за Паоло.

— Треба допомогти Паоло. Скоріше, Марко! Хлопці побігли назад і зустріли біля таверни Паоло.

Він важко дихав, обличчя його лисніло від поту.

— Втік, негідник! — вигукнув він. — Я його більше не бачив. Дременув, як чорт. Ходімо скоріше звідси.

— Добре, Паоло, що ти знову з нами, — сказав Марко, обнімаючи його.

— Ох і перелякався ж я, коли той негідник кинувся на вас, — мовив Паоло, витираючи з лоба піт.

Джованні обережно обмацував свою праву руку, якою вдарився об стіну.

— Ти забився? — стурбовано спитав його Марко.

Джованні заперечливо похитав головою. Вони сіли на якусь кам'яну лавку.

— То оце той лист, що завів вас у кляту дірку? — спитав Паоло. — Цікаво! — Тримаючи своїми грубими пальцями папірець, він задумливо роздивлявся ретельно виписані літери. Марко прочитав листа і розповів, як він потрапив йому до рук.

Але тепер уже їх турбувало інше. І Марко і Паоло приголомшила звістка про зникнення Джіаніни.

— Ми повинні розшукати її, — сказав Марко. — Негайно!

— Де ж вона може бути? — спитав Паоло і безпорадно глянув на хлопців.

ВЕДМІДЬ-ТАНЦЮРИСТ

Вже кілька днів не випадало жодної краплини дощу. Осяяна яскравим літнім сонцем дорога в Падую була ніби мертва. Проїхала карета, запряжена двома баскими кіньми з стайні дожа і зняла хмару куряви, яка поволі осідала на траву обабіч дороги.

На невисокому згірку неподалік від шляху стояла маленька капличка. Перед кованими дверима її сиділа Джіаніна і згаслим поглядом проводжала карету. Курява обгортала її, набивалась у ніздрі і вуха, осідала на волоссі, що пасмами спадало на обличчя, ятрила очі.

Ніч дівчина провела в клуні. Пізно прокинувшись, вона вмилася над маленьким струмочком і знову вирушила в дорогу.

Жінки, що гребли сіно, дали їй вина, хліба, козячого молока і поцікавились, чому вона сама і зовсім не злаштована в дорогу мандрує шляхом. Джіаніна відповіла їм, що прямує в Падую до дядька, але про свою втечу не промовилась жодним словом.

Ніколи вона не повернеться до месера Кельзі. Джіаніна обіперлася спиною об гарячу стіну каплиці і протерла закурені очі. Вона втомилася, і їй дуже хотілось лягти де-небудь у затінку й поспати. Але треба йти далі, бо вирішила попрохатися на ніч у якому-небудь селі неподалік від Падуї і наступного ранку дістатися до міста.

Повз неї повільно проїхав запряжений волами віз. Селянин, звісивши через полудрабок ноги, клював носом. Вдалині маячіли хати села. Джіаніна, немов у напівсні, відійшла від порога каплиці і вклалася в затінку під муром. Їй хотілось заснути й забути все, що завдавало їй болю. Незабаром вона вже спала. Дивлячись на неї, важко було здогадатись, які неспокійні сни заполонили її.

Шляхом до каплиці наближалася дивна група. Попереду літній, бадьорий ще чоловік, бідно зодягнений, з засмаглим, зморшкуватим обличчям та чорною, посрібленою бородою, тяг візок. На голові в нього був жовтий капелюх з розкішним пером. Його сміливе