Читати книгу - "Мертвим не болить"

— Іди ти!..— вибухає Кротов.— Хочеш діло пришити? Не боюсь я вас!

— Так, так! — Шашок багатозначно змовкає, щось затаївши в собі, і далі тихо їде за всіма.

Німці переглядаються, видно, щось уторопали з цієї сварки, і мені стає якось незручно перед ними. От знайшли місце, де сваритися! А все цей Кротов. Зрозуміло, він тепер злий, тому і справді може зайти в сварку.

Тільки, видно, я дарма потерпаю, посваритися насправжки вони не встигнуть. На черговому танковому повороті нам стрілися люди.

Це зв'язківці. Обвішані шпульками з кабелем, телефонними апаратами, зі зброєю на грудях, вони перелякано кинулися з колії, як тільки побачили нас. Потім, упізнавши, певно, своїх, несміливо виходять з ріденького кукурудзиння і завмирають на дорозі. Погляди їхні чомусь спрямовані вбік.

— Що таке? — питає Кротов, коли ми наближаємося до них. Зв'язківці тупцяють на місці, рухи їхні дуже скуті, голоси притишені і схвильовані.

— Там німці,— врешті крізь зціплені зуби повідомляє один з карабіном на шиї.

— Трохи не напоролися,— додає другий, не відриваючи погляду від потемнілої кукурудзи вдалечині. Двоє інших мовчки вглядаються туди. Я також вдивляюся наперед.

— Іди ти, хлопче, знаєш куди! — нервується Кротов.— Звідки їм там узятися? Он де німці,— показує він назад, на заграву над Кіровоградом.

— Точно,— не дуже впевнено підтверджує Шашок.— Я надвечір тут їхав — нікого не було.

Справді, звідки тут узятися німцям, уже чи не в найглибшому тилу полку? Батальйон далеко попереду, коли що, то вже давно б помітили і вжили якихось заходів.

— І танк. Стоїть, кукурудзою обкладений. «Тигр»!—ніби не чуючи наших заперечень, у якомусь трансі бубонить зв'язківець.

Кротов з навмисною недоумкуватістю в голосі запитує:

— Танк?

— Танк.

— «Тигр»?

— Ага, певно, «тигр». Дуже великий.

— Знаєш, боєць! Був би ти в моїй роті, я б тобі показав «тигра». Він би тобі потім конем здався! — погрожує Кротов і киває на мене.— Ходімо! А ви тягніть зв'язок! Куди наказали. І без паніки щоб. Живо! Вам зрозуміло?

Зв'язківці, проте, топчуться на місці. Від командирської впевненості їм не додалося рішучості. Тихо перемовляючись, вони зостаються, а ми йдемо далі. Я починаю пильніше, ніж досі, вдивлятися в нічну темряву. Кротов посунув на ремені кобуру. Німці навряд чи зрозуміли щось із тієї розмови, помалу бредуть у своїй колії. Старшина Шашок мовчки їде ззаду. Він перший порушує нашу мовчазну настороженість.

— Молодший,— звертається до мене.— Ти це, ось що...

Я дивлюся на старшину, він, згори зиркаючи в усі боки, щось вирішує:

— Ти ось що... Веди їх. А я... А я підскочу в батальйон. Забув одне діло.

«Що ж, підскакуй. Мені що? Тільки ніякої справи в тебе там немає. Просто ти злякався, писарська твоя душа»,— думаю я. Кротов, недобре блиснувши очима, оглянувся, але змовчав. Шашок мерщій завертає коня і пускає його чвалом.

— Наклав уже...— чмихає Кротов.— Ну й чорт його забирай! Без нього легше.

Німці, видно, все-таки щось зрозуміли з нашої заминки. Передній, в окулярах, не повертаючись, щось буркає заднім двом, і чорний з виразним зацікавленням поглядає у темну далечінь. Пильніше стежачи за ними, я правою рукою намацую рукоятку затвора.

Так ми проходимо з кілометр чи більше. Ніде нікого; поблизу, здається, ніякого підозрілого руху. Кротов рішуче спльовує на сніг:

— Цим тиловикам завжди чорти сняться. Такий уже на...

Він, очевидно, хотів сказати «народ», але на півслові завмирає і несподівано спиняється. Я мало не наскакую на нього ззаду, і тут виразно, хоча й не зовсім реально (від несподіванки, як у поганому сні), бачу попереду людей. Чоловік із п'ять стоять у кукурудзі, вдивляючись у наш бік. Поруч темніє якась невиразна пляма — купа кукурудзи чи якийсь кущ? Трохи далі друга, а там ще й ще.

Але я так і не встигаю зрозуміти, що це. Я чую лише, як, здається, недоречно різко сіпнувся біля мене Кротов. Потім з його грудей виривається якийсь придушений крик, і старший лейтенант, дуже пригнувшись, мов дикий звір, кидається вбік. Я не можу збагнути, в чому річ. Збентежений, стежу поглядом за Кротовим, і тоді бачу, як один з наших німців ошаліло біжить у кукурудзу.

— Стій! Стій! Стій! Ох ти!..

Це Кротов. Кинувся за німцем, рве з кобури пістолет, але той зачепився і не виймається. Або мені так здається... Кротов падає на коліна в сніг, пробує підвестися, і тоді перша тріскуча черга прошиває довкола повітря. Я падаю в колію, торгаю рукоятку затвора. Попереду, в кукурудзі, щось спалахує. Вибух стьобнув в обличчя снігом і осліпив. У останню мить в очах майнула рука Кротова з відставленим ліктем. У ній пістолет. Затим вогняна пляма гасить мій зір. Однак за мить я бачу поперед себе поплутані стебла кукурудзи, що виросли на півнеба. У них висить низький місяць, і під ним дві постаті. Одна нерухомо лежить у колії, а друга, падаючи і підхоплюючись, біжить у кукурудзі, кудись убік від нас і від німців. «Утечуть!» — промайнув страх, і я, не цілячись, натискаю на спуск. Автомат дрібно здригається, і це повертає мене до реальності. Навкарачки я кидаюся в інший бік колії. Німець попереду також підскакує і, пригнувшись, широко плигає кудись у рідкі стебла. Я здушено кричу: «Назад!» Він перелякано кидається в інший бік. Але я, зробивши кілька стрибків, наздоганяю його і падаю майже поруч. Важко дихаючи, він лежить, вдивляється в мене і чекає. Одяг його і голова геть засніжені. Я скинув на приціл автомат і зі стишеною люттю гукаю:

— Назад! — Полонений ураз підводиться на коліна і швидко повзе поміж кукурудзяного бадилля. За ним, пригнувшись, поспішаю і я. Ззаду чути тривожне німецьке герготання. Кротова немає. Мерзле туге стебло плутається під ногами, б'є по голові. Але ж воно і трохи ховає нас, і ми відбігаємо від того місця, де нас застала черга. Нас лише двоє. Той, у колії, так і не підвівся. Я не знаю навіть, котрий це з них, як не знаю й того, хто повзе зі мною, незрозуміло, де Кротов. На хвилину я спиняюся і слухаю. Здається, ми трохи відірвалися від німців, і тоді з кукурудзи вихоплюється крик:

— Хальт!

— Хальт!

— Хальт, рус!..

І черга — одна, друга, дві зразу. Ми падаємо і по крихкому снігу знову кидаємося вбік. Моя увага роздвоюється — одночасно я ловлю все, що загрожує нам ззаду, і не