Читати книгу - "На запах м’яса"

– Жери вже! – стогнала, засовувала в грубку березові цурпалки.

Тільки впоралася – пательня димить. Ліктем її від вогню.

– А картоплю чим мішати?… – Ані ложок, ані виделок. І ножа нема, що Галя ним картоплю чистила.

Роззирнулася – біля печі на підлозі блискучий металевий шпатель із жовтою гумовою ручкою. Яка ж корисна річ – Майка і картоплю ним помішала, і окраєць хліба відрубала, і замість ложки…

Наїлася, шпатель у картоплю, на подушки біля грубки впала – не встану, хоч убийте! Ноги гудуть, пальці плачуть, у животі сокира – та все ріже, ріже…

– Нічого, козли, ви мене ще згадаєте… – прошепотіла затято. А кому?

Очі заплющила, аби не розревтися, і… заснула. Отака біда.

Грубка чесно тріщала – вставай! Сонце у вікно блимало, по обличчю промінцем – прокинься! Миша зважилася шарудіти, груша й собі – рип. Де там! Скрутилася біля теплого, відпливла в добрі сни – не повернеться. Година минула, друга, третя… Грубка згасла, сонце впало, миша наїлася хлібних крихт, подалася до своєї домівки, тільки груша знай рипіла – ой, згине… І де та Уляна?! Казала ж: «Надвечір прийду».

Майка не чула, як розчахнулися двері. Як разом із морозним повітрям кімната наповнилася важкими чоловічими кроками. І тільки коли хтось сіпнув її за плече – гей, ти жива? – розплющила очі і… не побачила нічого.

– Хто тут?! – темрява в очі, горілчаний перегар у ніздрі, жах у скроні. Вчепилася в подушку, спиною до ще теплої грубки прилипла, думки верещать: «Ідіотка, двері не зачинила!»

– Шпатель мій де?! – Запальничка клац!

Примружила очі – перед нею навпочіпки сидів тьмяний кульгавий геній Толя Горох, що він сьогодні вранці піч тут лагодив.

– У картоплі…

– Де?!

– На столі пательня… з картоплею. І шпатель там. Я ним… їла.

– Твою наліво… – Розігнувся, пішов по кімнатці. Спалахнула свіча. Чого це він… хазяйнує?

Наліво?… А хоч у пекло! Страх згорів. Боляче. Скрутилася на подушках, долоньки до живота – щелепи зціпила, спостерігала за хлопцем. Молодий… Молодший, ніж здалося вдень. Двадцять вісім?… Тридцять? Чуб – солома, лице темне, очі – болото, та не брудне, ясне. Наче хворі ті очі, прозорою вологою вкриті.

– Скільки тобі років?

Зиркнув на неї здивовано.

– З руками що?

– Пальці попекла… З тою грубкою клятою!

Пішов до грубки, матюкнувся, укотре розпалив її.

– Скільки тобі років? – уперто повторила Майка.

– Двадцять п’ять… – уже знайшов шпатель у пательні з недоїденою картоплею, присів біля столу, старанно відчищав металевий прямокутник від жиру.

– Старшим… здаєшся.

– Шпатель… з Італії! – Нахилився, тицьнув Майці під ніс інструмент, а їй горілчаний перегар у ніздрі.

– Ти… п’яний?

– А ти… дурна?

– Я… хочу тебе! – вигукнула раптом.

Він завмер. Ошелешено увіп’явся поглядом у сірі очі. Насупився. Пошкріб файним італійським шпателем неголену щоку. Майка знітилася, зарилася носом у подушку, кляла себе: «Ну, нащо?! Нащо?»

– Ти… теє… Плачеш чи що? – почула хлопців голос. – Та добре…

Шпатель впав-дзенькнув. Полум’я смикнулося-згасло – темінь. Майка підвелася на подушці, аби розгледіти хоч щось… Важка чоловіча рука лягла на плече, прибила до старих подушок, потяглася до футболки.

– Я… сама! – прохрипіла відчайдушно.

– Та добре…

За мить клятий біль унизу живота перемішався з раптовим збудженням – обхопила руками плечі п’яного хлопця, застогнала, бо попечені, обмотані носовичками пальці пульсували від кожного дотику, та рук не відняла – хай би стало невимовно боляче! Так боляче, щоби втратити свідомість. Та біль щез. Майка відкинула голову, затремтіла – гарячі чоловічі вуста лишали пекучі сліди на шиї, грудях, животі.

– Що ж ти… усе баришся! – видихнула рвучко, заплющила очі й так сильно захотіла померти, що тіло зникло, попливло за обрій, лишаючи тільки гарячкову радість у неосяжному просторі без географічних ознак і обмежень.

Дихати…

Жива!

Чиркнув сірник. Навіщо світло? Зрадлива свіча сходить сльозами. Що він робить? Натяг смішні труси з принтом жіночих губ на дупі. Поцілуй мене в дупу?…

Майка гола. Тремтить на подушках – хай би він зник! Хай би все зникло!

Він не чує її думок. Худорлявий, жилястий – рельєфні м’язи не від тренажерів, від щоденної виснажливої праці. Підкинув у грубку, поставив на кільця відро з водою, пішов до малої кімнатки – шарудить, шукає щось. Майка губиться. Ну, нащо?! Іди геть! Вона то… просто так ляпнула.

Він з’являється в теплій кімнатці з величезним іржавим тазом.

– Зараз відчищу, – пояснює безбарвно, суне надвір.

У Майки відвалюється щелепа. А вдягтися? Та не вголос! Ні! Майка не збирається вболівати за здоров’я п’янчуги. Хоче захворіти й померти – хай! Та ледь за хлопцем зачиняються двері, біжить до вікна, вдивляється в темні обриси – присів біля ґанку в ідіотських труселях, шкребе снігом таз. Бовдур пришелепкуватий! Замерзнеш!

– Зараз… зігрієшся… – Він повертається скоро, дивиться на Майку похмуро й винувато.

Таз посеред кімнатки. Майка ступає в саму його середину. Завмирає. Він набирає теплу воду в покоцану алюмінієву кружку, ллє на Майчині плечі, живіт, спину – змиває сліди безсоромної, хтивої близькості.

– Ти… не соромся. Ти… чиста. Аби ще рушник…

– У мене є. У рюкзаку…

Майка обмотується великим рушником гидкого хімічно-рожевого кольору. Ступає з таза на підлогу. Завмирає. Очі дурні… І дивитися відмовляються, і заплющуватися – ніяк.

– Як тебе звати? – питає хлопець.

– Майя… Гілка.

– Прізвисько?

– Прізвище.

– А я Горох.

– Прізвище?

– Клікуха. У паспорті Горохов. Анатолій.

– А…

– Піду?

«Угу», – киває поспіхом.

Горох хапає одяг, прямо в труселях суне до дверей.

– Ти… вдягнися! – видушує Майка.

– Та добре…

– А грубка! – раптом згадує Майка найголовніше.

– Тягу прикрив. До ранку можеш не заглядати. Уранці підкинеш… – Грюк дверима. І німо.

Майка прилипає до вікна – ніч ясна! У місячному світлі по білому лугу геть у бік Капулетців кульгає самотній голий хлопець – одежинка під пахвою.

– Хворий… – Майка мчить до дверей, зболілими пальцями зачиняє їх на засув, падає на подушки й помічає на підлозі файний італійський шпатель із яскраво-жовтою гумовою ручкою.

Реп’яхові Різдво муляло – спасу нема. Усі халепи докупи: жінка магазин зачинила, у хаті товчеться, до кума й не потикайся, донька з Чернігова зателефонувала: «Вибачте, предки, не приїду – усім технікумом мчимо в Карпати на лижі». І до роботи не візьмешся – свята. А в Реп’яха ж справ… Так і тягне до майстерні, де вже другий рік поспіль реставрує двадцять першу «Волгу» і врешті бачить кінець тим мордуванням. У майстерні і думається краще. А Реп’яхові є про