Читати книгу - "Биті є. Гоцик"

Фура зупинилася несподівано і скоро, наче хто пальцями клацнув – оп! Гоцик врізався носом у металеві двері, відсахнувся. Ну, от – пан або пропав. Стиснув кулаки – задурно не пропадатиме. Натовче мордяки наостанок, скільки б хар не чекало назовні.

Зашарудів замок. Двері розчахнулися – на Гоцика прискіпливо дивився старий Тимофійович у цупкому дощовику з каптуром поверх червоного светра. Поряд – нікого. «А і те, – промайнуло у Гоциковій голові. – Гукнув би когось на підмогу, так це ж із ними ділитися треба. А дядько жадібний…»

– Живий? – спитав Тимофійович.

Гоцик кивнув, визирнув з фури – «вольво» стояла на узбіччі траси. З сірого неба в лице дощ. Сипав, вкривав сірою водяною пилюкою шлях, автівки, лани, невисокі пагорби на горизонті. Все навкруги – ніби втратило колір, здалося на милість невблаганній холодній сірій мряці. Листопад…

– Котра година? – ляпнув, той же час зиркнув на годинник на зап’ястку. Друга дня… Ніфіга собі! А він міркував – близько полудня.

Зіскочив на землю, підняв комір куртки, поправив рюкзак за спиною. Старий вигнув брову здивовано.

– Куди це ти? – спитав насторожено.

Гоцик насупився, роззирнувся вовкувато, увіп’явся поглядом у вицвілі оченята старого.

– Тимофійовичу. Двадцять тисяч хочеш? – сказав нахабно.

Старий зрозумів – не бачити грошиків. Змертвів. Хитнувся. Простягнув руку, вхопив Гоцика за куртку.

– Віддай! Віддай мої гроші! – зашепотів старим-престарим тремтячим голосом. Затрусився, сльоза на щоці. – Я бідний! Бідний… Жінка моя третій рік лежить… Ліків треба. Віддай!

– Та віддам! – сіпнувся. Відірвав від себе старого. – Ти чого, командире? Слово – закон, ми – офіцери. Віддам… – замовк, скривився тужливо. – Повертатимуся додому, до тебе завітаю… У Бердичів. Ти ж у Бердичеві живеш?

Старий схлипнув, кинувся до Гоцика.

– Віддай! – чіплявся за руки. – Віддай, бо в поліцію заявлю.

– Давай! Розкажи, як нелегалів через кордон переправляєш! – розгнівався Гоцик. – Чого ти трусишся, як той хворий? Людям не довіряєш? Хіба так можна? Кажу ж – віддам. Згодом… Потерпи уже, мать твою. Та подумай… Хіба то не гріх, таку ціну гилити, коли людина у безвиході. Я б тобі безплатно допоміг. А ти оце скиглиш, як той волоцюга…

Замовк – вистава затягувалася. І хоч Гоцик геть не розумів, куди сунути, та й на трасі стовбичити сенсу мало.

– То де живеш? – буркнув похмуро.

– Бузкова сім, – прошепотів Тимофійович.

– Ну от. Відразу б так. Чекай. Справи повирішую – до тебе, – зітхнув і, хоч хотів перетнути трасу, побрьохати ліворуч навпростець до невиразних будівель, що вони виднілися на горизонті, повернув праворуч, у поросле сухим бур’яном поле, за яким не спостерігалося ніяких ознак людського житла.

– Коли?! – почув за спиною.

– Що «коли»? – не допетрав. Зупинився. Дивився на тьмяного, як біда, дядька.

– Коли… до мене?

– Та скоро. Доживеш… – пішов ламати бур’яни. – Не прощаюся…

Тимофійович стояв біля брудної мокрої «вольво», їв хижим поглядом широку спину незнайомого хлопця: розірвав, падла, старе зношене серце, та пекло не те, що грошиків не побачив. Були у Тимофійовича грошики. І немало. Умів дядько економити навіть там, де інші й не додумалися б. Навіть жінку дядькову чужі люди поховали рік тому, бо як дізнався, що й тижня бідаха не протягне, випросив поїздку поза графіком, аби повернутися вже після похорону, бо ж люди – не звірі: скинуться, закопають…

– Старість клята… – прошепотів люто. – Був би молодим… Нахабний хлоп живим би не лишився.

Нахабний Гоцик теж сподівався: люди – не звірі. Попроситься переночувати – хтось та й впустить. Не заморочувався. Нащо думати про ніч, коли б день здолати. А день не радував – паскудний дрібний дощ знай падав. Все молоточками у тім’ячко. Сухі бур’яни не рятували – крокував полем, вгрузав по щиколотки. Матюкався вголос – п’яний філософ Морган перед очі.

– Йти, йти… – бурмотів роздратовано. – Придурок…

Від дитячого захвату – вдовбався у Євросоюз з першої спроби без віз, паспорта та іншої маячні – не лишилося й сліду. Про скривдженого дядька не думав: та пішов він! Намір просто йти раптом здався найогиднішою халепою життя, бо кулька-то кругла! Хоч усю обійди – назад повернешся. І страху, зрозумів раптом, страху нема. Випарувався, залишив на душі тільки гнітючі дратівливі запитання. Без відповідей, хоч Морган і обіцяв просвітлення, варто лише позбутися страхів.

– Філософ, мать твою!

Озирнувся в бік кордону – десь там тато, Нехаївка, універ і Костянтинівська. Додому не хотілося. Мізки уже пристосовувалися до нових обставин, креслили завдання: уникати широких шляхів, великих міст і тутешніх правоохоронців, бо забава швидко скінчиться. І буде тобі – тато, Нехаївка чи ненависний універ і Костянтинівська, якщо не ґрати на віконці…

Ні! Зиркнув у протилежний бік. Десь там мама…

Поправив рюкзак, посунув до густого лісу, розрізаного навпіл другорядною асфальтовою дорогою. На чистій дерев’яній лаві під соснами нажерся сала з сухарями, повеселішав.

– Блін… Якого я пульсометр у Моргана не взяв?! Знав би хоч, скільки кілометрів до ночі відмахаю.

А ніч – он вона! Година-друга – й смеркатиметься. Побрьохав асфальтовою дорогою вздовж лісу – приведе до людей.

– І де поляки? – питав уголос. – Хоч би на хутірець якийсь надибати.

Ніби у відповідь за спиною почувся гуркіт автодвигуна. Гоцик хотів було махнути рукою – підвезіть! А ноги – до лісу. Визирав з-за дерева: хто такі? Дорогою повільно сунув старенький «фольксваген», за кермом рум’яна пані років сорока. Викрутила шию, все зиркала в бік лісу: щойно стояв парубок на дорозі… Куди дівся?

Гоцик дочекався, поки цікава пані проїде, уже намірився повернутися на асфальтівку, та раптом помітив поміж дерев вузьку лису стежину – кликала: ходи…

«Дзуськи!» – подумав. Примружив очі: в глибині сірого лісу на сірій стежинці майоріло щось помаранчеве. Наче хто згріб на купу золоте осіннє листя і воно єдине тут не втратило гарячого тепла, гріло увесь сірий світ.

Вдивився – посеред стежини стояв великий рудий лис. Учепився в Гоцика холодними зеленими очима. І хоч відстань до тварини – метрів сорок, Гоцик заприсягся б – зелені.

Усміхнувся злодійкувато. Зробив до лиса крок. Звір не зрушив.

– Що? Не боїшся?… – прошепотів.

Завмер на мить. Ще крок. Другий. Лис стояв, ніби опудало у краєзнавчому музеї.

Гоцик хмикнув збентежено – ти ба! Плюнув на польську землю, пішов на лиса. І