Читати книгу - "Енциклопедія російської душі"

— Слюшай, — казав Кавказ, і так вагомо вимовляв своє свідомо зіпсоване «слухай», впливово морщив ніс і близько підносив до нього пальці, відокремлюючи себе мовою тіла від носіїв незіпсованої мови, що офіціантка відразу починала привітно виляти кульковою ручкою. І деякі багаті євреї з богеми теж уміли замовити собі що-небудь смачненьке, на їхніх паличках шашлику не було шматків з неїстівного жиру, а на моїх вони були. І штука не просто в тому, що офіціантка вірила в грузино-єврейські чайові. Вона вірила в мовний натиск, у поставлений голос. А росіянин, якщо він був сторонній, у відрядженні чи просто з фарбованою коханкою, ніяк не міг словесно пробитися до офіціантки, навіть якщо був при грошах. Він борсався в пасивних словах. Тому росіянин їв гівно.

Дехто вважає, що російська мова засмічена великою кількістю мерзенних слів. До них належить мат. Крім того, пострадянська мова. Але радянська мова — це все одно, що носити синьо-червону міліцейську форму з кашкетом: тисне, теліпається, тісно, муляє.

Натягни на будь-якого росіянина міліцейський кашкет — він виявиться сильнішим за росіянина. Так було. Усі мали вигляд міліціонерів. Я майже не знав винятків.

Я люблю мат за його магнетизм. Але мені подобається тонке переродження звичаїв, ніжний коректив у взаєминах, коли «блядь» тихо переплавляється на «блін». Я люблю мовну «чуму», тютюнову суміш різних фень. Коли скінчилися жарти, висохли як поняття, бо жартами стало неможливо облагородити дійсність, тоді слово здалося — почалися приколи. Я фільтрую базар, я шикую людей, чумарю дітей — саме так, у мене все гамузом, незважаючи на те, що все так занедбано.

За радянських часів машини їздили ночами з підфарниками. Підфарники — це скромно. Коли комунізм закінчився, самохіть перейшли на ближнє світло. Цим заявили про себе. Активно. Так само й пострадянська мова. Запалили ближнє світло. А дехто став їздити з дальнім.

Але ті, що стали їздити з дальнім, так швидко поїхали, що половина з них опинилася в Москва-ріці. їх там постійно виловлювали. І тому мова вибрала все-таки ближнє світло.

Воно освітлює те, що є: жіночі ноги, сміттєві баки, тугу за надією, всілякий мотлох. Підфарники освітлювали тільки самих себе. А ближнє світло — це вже світло.

ІНСТАЛЯЦІЯ ПЕСИМІЗМУ

Вражаюче почуття часткової правоти всіх. Правильно зробив Грозний, що образився на Курбського. Правильно зробив Микола, що образився на декабристів. Правильно зробив Курбський, що не стерпів російського ренесансу. Правильно робить обиватель, що не вірить нікому. Правда за кабацьким Єсеніним. Правда за світом мистецтв, який відвертається від смердючої Росії. Мають рацію ті, що хочуть імітувати Захід, вдихнути в Росію його енергію. І ні за ким немає правди.

— А вам усе-таки несила замиритися з державою, знайти в ній що-небудь «миле»? — запитав мене Сашко.

Сумнівність спроби, кваліфікованої як зрадництво, мракобісся чи втома. «Миле» не існує, «милого» немає. Відчайдушне пробудження до вічних цінностей серед лайна. Хамська зверхність вічно заклопотаної собою влади, яка не має часу порозумітися з людьми. Нові образи. Сила російської інтелігенції — позаурядове мислення. Воно ж — вічна слабкість. Нескінченний лист Бєлінського до Гоголя.

Тепер, дивлячись на те, що трапилося, мені здається, що це відбулося не зі мною. У Росії бути песимістом — як відстрілятися. Нічого не прийняти, нікого не визнати. Стоїш — попльовуєш. Якщо буде краще, ніж ти сказав, — забудуть. Якщо гірше, притягнуть до відповідальності: «Ти обіцяв!»

Рідкісні випадки шляхетного служіння вітчизні, яких ніколи не визнають підозріливі сучасники. Невіра у власність, нажиту нечесно. Сверблячка переділу. Гіркота в роті — головний присмак батьківщини. Нездатність змусити країну працювати на себе. Нездатність перебороти споконвічну відчуженість держави від людини. Нескінченне рюмсання. Дисидентське словоблуддя. Мартиролог. Нескінченна підлість російського життя. Коли життя йде всупереч життю. Піднесення розпачу на щабель героїзму й останньої національної істини. Розчарування диктує огиду до країни.

— Дух Лєрмонтова, — узагальнив Сашко.

Ми не могли з ним наговоритися. Ми говорили й узагальнювали. Цілими ночами. Наші слова зливалися в екстазі.

Пробудження кондової Росії. Вона висуває ідею зрадництва, спокуси країни Заходом, євреями, грамотіями. Усе забувається. І повторюється. Довга ніч політичних дебатів, яких позаочі вистачає на ціле покоління.

У чому диво Росії? У російській патології є додатковий вимір життя. Оце головна цінність. Так, але хто належить цьому виміру? Низи безвідповідальні, противні. Інтелігенція як стан істерична. Нікого немає, але є люди.

— Вони відкриваються і зникають, — припустив Сашко.

Кажуть, стосунки між людьми в Росії унікальні. Розмова, справді, може зайти далеко. Глибоко. У додатковому вимірі між мною та Сашком проскакує іскра. Нас осяює, і тоді нам здається, але того, що нам здається, ніколи не буде. Однак на секунду, коли в темряві нас осяює, це «здається» наповнюється очисною енергією. Вона приводить випадкову розмову до стану екзистенційного оголення.

ДОБРИДЕНЬ!

— Добридень! Чому не вітаєтесь?

— Та не хочеться!

— Чого це?

— Ну, якщо вітатися, то потім, за великим рахунком, треба прощатися. Це мені не подобається.

— Ви — Сірий?

— Ну!

КНИГА

Про росіян написано багато, як ні про кого. Але росіяни не читають учених писань. їх оспівують або паплюжать, а росіяни не читають. Нічого не доходить. Раніше все спихали на залізну завісу. Виявилося — гірше.

ГОРДІСТЬ

Ми летимо із Сашком на колоквіум у Бухарест. Бухарест не приймає. Сідаємо в Софії. В аеропорту розпочинаємо ранкову пиятику. Заливаємося горілкою. Сашко хоче додому. Соває мені гроші.

— Посади в машину. Мене — у Чертанове!

— Тут немає Чертанового. Це Софія.

— Хочу в Чертанове!

Він вибігає на площу. Сідає в таксі. Таксист відвозить його в Чертанове. Я — сам. Приходжу в Румунії на колоквіум, стою, п’ю вино й викликаю зацікавленість.

— Он росіянин стоїть.

Французи, німці, поляки стоять — і нічого. А росіянин став — одразу цікаво. Росіянин обов’язково чим-небудь вирізниться. Запізниться. Або забуде що-небудь. Або загубить. Чи бовкне дурницю. Або блисне розумом. Або кого-небудь візьме й виїбе. Або наригає на підлогу.

І я, загадковий росіянин, знаю: мене не можна розгадати. Я не піддаюся аналізу. Аналізу піддаються розумні істоти. Я сам не знаю, якого коника викину, керуючись неінтелігентними міркуваннями. Можу кинутись у вогонь і врятувати дитину. А можу пройти мимо. Нехай горить! Нехай все горить! Я, моральний дальтонік, не бачу різниці між «так» і «ні». Мені кажуть, що я — цинік. Але це вже звання. А я — без звання. Може, я безсовісний? А це — як повернеться. Я люблю глумитися, знущатися з людей. Та коли що — я допоможу. Я