Читати книгу - "Doc 1"

У школі мені було дуже легко позбутися тієї чи іншої нав’язливої думки, що переслідували мене всякчас, як якась з однокласниць, вже здобувши привабливих форм, але не втративши цнотливого магнетизму, починала мені подобатися. І от, коли я помічав, що думаю лише про неї, що всі мої думки про неї переважають над думками про навчання та інші необхідні мені в тому віці речі, я починав шукати в однокласниці різні недоліки, які, на щастя, знайти було неважко. Їй чотирнадцять, п’ятнадцять, і вона ще не навчилася одночасно стежити за всіма дрібничками, а тому якась деталь — вчасно непоголені ноги або поганенькі колготки, — і я міг без проблем знищити у собі її досконалий образ. Все, баста, Таня-Свєта-Оля, тепер ти не більше, ніж звичайна сируха. Справді, я одразу уявляв собі її труси з характерним коричневим швом, її брудні ступні з жовтими, ороговілими п’ятками, її невипрані ліфчики, її старого хворого собаку, якого вона обіймає щоночі. Все, Таня-Свєта-Оля, ти — сируха.

І тоді ж, сидячи на балконі, я також намагався уявити себе кригою, айсбергом, а її — такою ж сирухою з жовтими п’ятками, неприємними, складчастими пахвами, неохайним шрамом від апендициту, неголеними ногами, але образ складався інакше. Тендітна, тиха, талановита, ніжна і янголоподібна. Коротка стрижка робила риси її обличчя більш виразними, і коли в деяких людей довжина носа та широкість вилиць при короткій стрижці лише збільшувалися, то в неї збільшувались охайність носа, глибокі, без хворобливості, очі, гладкість чола, легкий рум’янець. Навіть ніжність у голосі. Вона дійсно була вродлива, присіпатися до чогось було неможливо, але в цілому — щось було в її обличчі дивне: незвичайність (таких не випускають), висока, неначе у хороших дверних замках, секретність. Секретність обличчя. Таких одне на п’ять мільйонів. Воно було нетипове, і я навіть не знав чому. Окремо ніс, губи, чоло, вилиці, розріз очей, зачіска — все було майже ідеальне, в сукупності ж — інфернальне. Я намагався уявити жовті п’ятки — уявляв рожеві охайні стопи, брудну білизну… — вона її взагалі не носила, дешеві колготки — господи, невже мені так важко було зізнатися собі, що я просто закохався.

— Алєу! Маша? Привіт. Обіцяв нагрянути без запрошення й попередження, однак попереджаю і чекаю запрошення.

— Звичайно, заходь, — навіть зраділа Маша. — Коли хочеш зайти?

— Сьогодні.

— Е-е-е…

Маша заекала, і я зрозумів, що сьогодні незручно і щось придумати їй, напевно, не вистачає кмітливості, а сказати правду — сміливості.

— Добре, я зрозумів.

— Давай завтра?

— Подивимось, — буркнув я й кинув слухавку.

«Це щойно я сам себе обдурив, чи життя вкупі з різного роду обставинами?» — подумав я, і телефон розірвався у дзеленчанні.

— Да.

— Шо да? — це була Маша.

— Вибач, мені здається, що я вам заважаю. Хто у вас там буде? Рамзеси-Боби? Ну-ну, вдалої злучки.

— Придурок! — крикнула Маша й повісила слухавку.

Чорт! Як же мене тоді розірвало! Як же паскудно мені стало. Чорт! Чорт!

Я ходив квартирою й лаявся, клянучи не тільки себе, але й цих невиліковно модних Рамзесів-Бобів. До них я ставився з дивним поєднанням поваги та злобного фанаберства.

І тут я зупинився посеред кімнати й гостро відчув, що ревную, потім відчуття ревнощів переросло у стан глибокого осмислення й холодного розуміння стану речей. Я сів на диван, заплющив очі й почав, намагаючись вгамувати свою гарячку, проговорювати: я крига, я айсберг, мій розум незворушний. Але замість великого шматка криги, замість голови я побачив невиразний чоловічий силует, що цілується з нею.

Стало боляче. Я почав плавитися, руки задрижали. В голові щось голосно й неприємно задзеленчало. Задзеленчав й телефон.

— Да.

— Привіт. Це Варя.

Серце зупинилося, і я кинув слухавку.

Навіщо?

За п’ять секунд знову пролунав дзвоник.

— Варя? — підняв я слухавку. — Щось зірвалося.

— Дюша, нафіга ти вийобуєшся?

— Тобто?

— Скажи, нафіга ти вийобуєшся?

— Все нормально, не хвилюйся.

— Що нормально? Ти просто малолітній егоїст.

Її голос звучав ніжно й погрозливо одночасно. Моє серце билося дванадцять мільйонів ударів у секунду.

— Тобі цікаво, чи будуть у нас пацани? — продовжувала Варя. — Так, будуть, але ніхто нікого трахати не збирається…

— Та мені якось пофіг…

— Послухай. Окрім трахатися, дорослі люди можуть робити тисячі інших справ, і те, що сьогодні тебе тут не має бути, — нормально. Це не проти тебе, розумієш? Це за тебе.

— Не розумію.

— Давай ти прийдеш завтра, і ми поговоримо.

— Завтра не прийду.

— Чому? — в її голосі я відчув нотки розчарування.

— Я ніколи не прийду.

— Навіщо ти це сказав? Хочеш показати мені, який ти принциповий, гордий? Засунь свою напускну гордість знаєш куди?

— Здогадуюсь.

Настала неприємна пауза. Я збавив оберти. Довелося щось сказати.

— Що тобі потрібно?

— Щоб ти прийшов завтра.

— У мене завтра гості.

— Після гостей.

— Дєнь рождєнья, к сожалєнью, только раз в гаду, — проспівав я, все ще намагаючись розрядити обстановку. Ще місяць тому я б просто послав куди подалі, приблизно туди, куди все ж таки засунув свою напускну гордість, й поготів, а тут… а тут мій хребет зсипався мені у штани, і я помітив, що почав прогинатися. Тільки під чим? Не під мінливим же світом, кінець кінцем!

— От і відсвяткуємо твій день народження. І не вигадуй нічого, — ще більш лагідно, але не без типової в таких ситуаціях жіночої гідності промовила Варя.

— Добре, — вкрай здався я й усміхнувся у слухавку.

— Ти посміхаєшся?

— Ні, - збрехав я.

— Тоді до зустрічі. Коли ти будеш?

— Сім-вісім.

— Добре. Цілую.

І вона дала відбій.

Я відкрив книгу, але, окрім Варі, нічого не бачив. Я відпустив свої емоції, розслабився й почав невпинно й глибоко закохуватися.

Почалося.

Вночі мені снилися леви. Неначе старому, якого напередодні добряче потягало морем. Леви було добрі до мене, але я їх чомусь убив.

Вранці, прокинувшись від усвідомлення того, що мені вже сімнадцять, я ще довго, можливо, півгодини чи більше, лежав із заплющеними очима й дослухався до голосів з вітальні. Розмовляли мої батьки. Я чув, як вони голосним шепотом сперечалися, хто саме даруватиме мені подарунок.

— Ти.

— Ні, ти.

— Чому завжди я?

Їхня суперечка тривала хвилин двадцять. Жоден з них не хотів дарувати мені подарунок. Взагалі, якщо треба було вирішувати якісь сімейні проблеми і коли я був одним з центральних персонажів цих проблем, мої батьки також сперечалися, хто саме розмовлятиме зі мною. Погоджуюся, що, пожинаючи плоди їхньої любові й опіки, вдягаючись і харчуючись за їхній рахунок, мав би з більшою повагою ставитися до них, однак якась величезна прірва була між нами, щось невагоме