Читати книгу - "Українець і Москвин: дві протилежності"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Відомий московський етнограф В. Даль пише (перед 1914 р.), що десятки тисяч московських селян щовесни лишають на жінку господарку, а самі їдуть на «уходи» на Україну або як «карабєйнікі» (мандрівні продавці малого товару), або як косарі, а часто просто як професійні жебраки. В Києві юрби московських жебраків облягали всі наші храми; так само в кожному нашому місті жебраки та волоцюги були майже виключно москвини. В. Даль підкреслює, що не завжди тих «уходніків» виганяла з дому біда. Він каже, що чимало серед них мали вдома заможні господарства. Цікавою ілюстрацією є репортаж московської «Правди». В московському містечку є фабрика. Її робітники нарікали, що в місцевій кооперативі продають її гнилу картоплю та цибулю, зіпсуту під час довгого транспортування (репортер скромно мовчить — звідки привезено). «Правда» пише, що всі заходи міськкому заохотити робітників мати пару грядок городовини біля своєї хати, успіху не мали, за винятком кількох робітників, що заблукали до того містечка «с юґа» (тобто українців. — П. Ш.).
Крім свідоцтв Даля та подібних репортажів, ми з земської статистики знаємо, що в Московщині навіть в XX ст. багато придатної для рільництва землі лежало облогом, необробленою. Проф. Н. Чегулін нарахував сотки покинутих людьми «дєрєвєнь» і десятки тисяч гектарів орної землі навколо них, що позаростали бур’янами. Фахівець–ґрунтознавець проф. Г. Махів каже, що обслідування ґрунтів та статистичні числа цілком ясно вказують на повну можливість для Московщини прогодувати своє населення з урожаїв власних московських областей, якщо поліпшити примітивні способи тамошнього рільництва. Лише південні рослини, як цукрові буряки, виноград тощо, там не можуть рости. Отже, маємо аж занадто переконливий доказ, що не земельний голод, не перелюднення штовхало і штовхає москвинів на загарбання чужих земель. Цього переважного доказу наша пропаганда не використала. Між іншим, в Московщині, далеко за межами України (в Саратовщині), є кількадесят українських сел. Вони заселені українцями, які, тікаючи від земельного голоду в перелюдненій Україні, знайшли в Московщині покинуті москвинами землі. Земля в Саратовщині добра, й українці там скоро стали заможними господарями. На тій самій землі, що її покинули москвини.
Є ще один доказ не лише небажання москвина жити з праці рук своїх, але також доказ нездібности москвинів до творчої праці взагалі. Це є факт цілковитого занедбання розбудови Сибіру. Багатший за Канаду Сибір лежав у руках москвинів облогом кількасот років. Праліс, незлічимі підземні багатства, мільйони гектарів придатної для рільництва землі почали використовувати, колонізувати українці, як тільки дістали можливість (по знесенні кріпацтва) виїздити до Сибіру. Спроби ж московського уряду осадити на сибірській землі москвинів зазнали повної невдачі; оселені силою, вони, незважаючи на грошеву допомогу і великі пільги, кидали землю, а купували рушниці і жили з полювання на футряних звірів. Зрештою, московський уряд був задоволений тою своєю невдачою, бо мав мільйони рублів з торгівлі сибірськими футрами, а збіжжя мав досить запівдарма з України. Транссибірську залізницю москвини побудували виключно із стратегічних мотивів. Отже, бачимо, що москвини, маючи багатющий, але незаселений Сибір, не хотіли його розбудовувати, а воліли загарбувати вже розбудовані, вже цивілізовані, вже заселені: Україну, Польщу, балтицькі країни, Кавказ, Туркестан і т. п. Цього переважного для нас аргументу ми не використали.
Мандрівне рільництво, полювання і рибальство не прив’язували москвина до певного, сталого місця осідку. Це протягом довгих поколінь зродило і закріпило у москвина світогляд, психологію і вдачу «брадяґі» (волоцюги), якому цілком байдуже, ДЕ жити. Цю московську національну рису помітили і московські письменники. «Ми нарід волоцюг», — каже М. Ґорькій. «Мандрівність завжди була характерною рисою нашого сільського населення», — вторує йому С. Раждєствєнскій. «Устал я жить в радном краю в таскє па ґрєчнєвим прасторам. Пакіну хіжину маю, уйду брадяґаю і ворам», — співає С. Єсєнін. «Ахота к пєрємєнє мєст — вєсьма мучітєльнає свойства», — признається А. Пушкін. «Ми, москвини, завжди були «бєґунамі». Нас кортить бігти, бігти і бігти», — стверджує Вяч. Іванов. «Всі ми не можемо всидіти на одному місці; всі ми виглядаємо на мандрівників… Ми не маємо нічого сталого… в своїх домах ми ніби тимчасові гості… в місті поводимось, як кочовики», — каже П. Чаадаєв. «Ці московські бездомні волоцюги донині волочаться і, здається, ще довго будуть волочитися», — каже про своїх москвинів Ф. Достоєвскій. Кинути свою хату і піти в світ за очі волочитися і красти — це ідеал Москвина, як самі ж признаються. І справді, по всій Московській імперії (а найбільш по Україні) волочилися десятки тисяч «босяків» (волоцюг). І вони не були лише з пролетаріяту; між ними чимало було інтелігентів з середньою і навіть університетською освітою (дивись: М. Ґорькій. «Аґаркі»). В жодній країні всього світу не знайдете бодай трохи подібного явища.
Для порівняння варто тут пригадати, що українці–поселенці в Сибіру — навіть третє покоління там роджених — мріяли про поворот на Україну. Коли вони почули в 1917 році, що Україна є вільна, то одразу вислали до Києва делегацію розвідати про можливості повороту. В Сибіру вони мали багаті господарства, багато землі, табуни худоби і знали, що в Україні не будуть такими багатирями. Проте сказала та делегація київським репортерам: «Все покинемо і полинем на рідну Вкраїну». Другим прикладом є наші лемки. Щоб знищити базу для УПА (Української Повстанської Армії), поляки виселили лемків на новоздобуті від німців землі і дали їм там добрі, культурні німецькі господарства, а лемківські села попалили. Та при першій же нагоді наші лемки поверталися на свою спалену Лемківщину, хоч поляки не пускали і всякими способами утискали, навіть вбивали. Лемки кидали добрі господарства на чужині, а воліли голодувати, терпіти польські утиски, мерзнути в землянках, але на своїй рідній Лемківщині. Мало є народів, що люблять свою землю так, як українці свою.
В. Лєнін добре знав національну вдачу Москвина і практично її використав. Він порозсилав своїх «рєбят» по цілій совєтській імперії на легкий хліб погоничів, доглядачів над немоскалями. І Москвин, справді, почувається, як вдома, всюди: в Москві, в Києві, в Варшаві, в Тбілісі, в Омську
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Українець і Москвин: дві протилежності», після закриття браузера.