Читати книгу - "Замок"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Ясна річ, – сказав К. – До чого б вам гості. Але час від часу хтось буває потрібен. Наприклад, такий, як я, землемір.
– Цього я не знаю, – повільно сказав чоловік. – Якщо вас покликали, отже, ви потрібні. Це, напевно, виняток. Але ми, маленькі люди, дотримуємося правил, у цьому нам не можна дорікнути.
– Ні, ні, – сказав К. – Я мушу вам тільки подякувати. Вам і всім, хто тут живе. І несподівано для всіх К. різко повернувся і вмить опинився перед жінкою в кріслі. Вона подивилася на чужинця втомленими голубими очима, її прозора шовкова хустка сягала їй до середини чола, немовля спало на її грудях.
– Хто ти? – запитав К.
Вона відповіла презирливо, незрозуміло було тільки, кого більше стосувалося її презирство – самого К. чи її ж власної відповіді:
– Я служниця із Замку.
Це тривало лише одну мить, а потім справа та зліва від К. опинилися обидва чоловіки і мовчки, але силоміць, так ніби не існувало інших методів порозуміння, посунули його до дверей. Старий із незрозумілих причин раптом радісно заплескав у долоні. Білявка також несподівано засміялася, а разом із нею й діти.
Невдовзі К. стояв на вулиці, а чоловіки спостерігали за ним із порогу. Знову почав падати сніг, але все одно вулиця здалася йому трохи світлішою, ніж перед тим. Бородатий нетерпляче крикнув:
– Куди ви збираєтеся йти? Сюди – дорога до Замку,
туди – до Села.
На це К. не відповів, але звернувся до другого, який видався йому ввічливішим навіть попри свою зверхність:
– Хто ви? Кому я маю дякувати за перепочинок?
– Я чинбар Лаземан, – прозвучало у відповідь. – Але дякувати нікому не потрібно.
– Добре, – сказав К. – Можливо, ми ще побачимося.
– Не думаю, – сказав чоловік. Цієї миті бородань підняв руку і вигукнув:
– Доброго дня, Артуре, доброго дня, Єреміє!
К. озирнувся, отже, в цьому Селі таки можна зустріти людей на вулицях! З боку Замку наближалося двоє молодих хлопців середнього зросту, обидва тендітні, у вузькому одязі і дуже схожі один на одного. їхні обличчя були темно-смагляві, а гострі борідки такі чорні, що виділялися навіть на тлі цієї смаглявості. Зважаючи на стан дороги, вони йшли неймовірно швидко, ступаючи в такт худорлявими ногами.
– Що у вас? – крикнув бородань. Поспілкуватися з ними можна було лише криком, бо вони рухалися дуже швидко й не зупинялися.
– Справи! – крикнули вони у відповідь і посміхнулися. – Де?
– У заїзді.
– Я теж туди іду! – крикнув К. голосніше за всіх, він дуже хотів, щоб ці двоє взяли його з собою. Знайомство з ними не обіцяло нічого особливого, але вони, швидше за все, були непоганими і бадьорими супутниками. Та хлопці тільки кивнули у відповідь на слова К. і зникли з поля зору.
К. продовжував стояти і не мав ані найменшої охоти витягати ногу з-під снігу тільки для того, щоб відразу ж занурити її в іншу кучугуру. Чинбар та його товариш, задоволені, що вдалося остаточно витурити К., постійно озираючись, повільно прослизнули до хати крізь вузьку щілину напіввідчинених дверей. К. залишився сам у глибокому снігу. «Це була б непогана нагода для невеличкого розчарування, – подумав він, – якби я потрапив сюди випадково, а не свідомо».
Тут із лівого боку хати одчинилося віконце, зачиненим воно здавалося темно-синім, можливо, через блиск снігу, і було таким крихітним, що не вміщало навіть обличчя того, хто визирав назовні, а тільки очі, старечі карі очі.
– Він стоїть там. – К. почув тремтячий жіночий голос.
– Це землемір, – додав чоловічий.
Потім чоловік підійшов до вікна і запитав без неприязні, але тоном, що наголошував на необхідності дотримання порядку на вулиці перед його вікном:
– На кого ви чекаєте?
– На санчата, які мене заберуть, – сказав К.
– Сюди не приїдуть ніякі санчата, – заперечив чоловік. – Тут ніхто не їздить.
– Але ж це вулиця, яка веде до Замку, – наполягав К.
– Це не має значення, – незворушно повторив чоловік. – Тут ніхто не їздить.
Тоді обоє замовкли. Але чоловік напевно ще обмірковував щось, бо не зачиняв вікна, з якого виповзала пара.
– Погана дорога, – підказав йому К. Але той тільки буркнув:
– Саме так. Та за якусь мить додав:
– Якщо хочете, я відвезу вас на своїх санчатах.
– Зробіть це, будь ласка, – радісно погодився К. -
Скільки це коштуватиме?
– Ніскільки, – відповів чоловік.
К. дуже здивувався.
– Ви ж землемір, – пояснив чоловік, – і належите до Замку. Куди б ви хотіли їхати?
– До Замку, – швидко відповів К.
– Тоді я не поїду, – сказав чоловік.
– Але ж я належу до Замку, – повторив К. слова чоловіка.
– Можливо, – сказав той незворушно.
– Тоді відвезіть мене до заїзду, – попросив К.
– Добре, – погодився чоловік. – Зараз витягну сани.
Усе це справляло враження не так підкресленої ввічливості, як егоїстичного, наполегливого, зляканого, майже педантичного прагнення позбутися К. із вулиці перед своїм будинком.
Відчинилися ворота, і охляла конячка вивезла невеликі сани для легких вантажів, пласкі, зовсім без сидіння; слідом, накульгуючи, з'явився зігнутий, кволий, застуджений чоловік із червоним, запухлим, виснаженим і худорлявим обличчям, яке, закутане у вовняну хустину, виглядало ще меншим. Чоловік виглядав на геть хворого і вийшов надвір, мабуть, лише з метою відвезти геть непроханого гостя. На відповідне зауваження К. він лише махнув рукою. Від нього К. довідався тільки те, що він візник на ім'я Ґерштекер, а такі незручні сани взяв тому, що вони стояли найближче, а витягування якихось кращих забрало б надто багато часу.
– Сідайте, – сказав він і показав нагайкою на місце ззаду на санях.
– Я сяду біля вас, – сказав К.
– Я піду пішки, – сказав Ґерштекер.
– Чому? – запитав К.
– Я піду пішки, – повторив Ґерштекер і закашлявся так сильно, що аж захитався і змушений був міцно впертися ногами в сніг, а руками триматися за сани. К. мовчки сів на сани, кашель потроху заспокоївся, і вони поїхали.
Замок нагорі, до якого К. сьогодні мав намір потрапити, чомусь раптом почав здаватися дивовижно темним і знову віддалявся. І тут ніби на знак того, що це прощання лише тимчасове, радісно та окрилено зазвучав дзвін і примусив серце битися швидше принаймні на коротку мить, так, ніби йому загрожувало здійснення того, до чого воно несвідомо прагнуло, бо дзвін цей був
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Замок», після закриття браузера.