Читати книгу - "Мальва Ланда"

Тремтячим голосом Бумблякевич спитав:

— А де тепер та друга книжечка?

І дістав цілком звичайну відповідь, від якої, на його подив, ані земля не затряслася, ані небо не загриміло:

— Є в мене. — Та, помітивши жадібний блиск очей бібліофіла, додала: — Мені вже не потрібна. Як хочете, заберіть собі. Я свого добилася. Мальва пішла від мене в сльозах. Так само, як і я колись від неї.

— Скажіть мені ще одне: чи маєте ви хоч якусь найменшу підозру, де б вона могла тепер мешкати?

— Знаєте… перед війною вона мешкала з батьками… Але в тридцять дев'ятому батьків вивезли, хату забрали… Вона з батьками не поїхала, якось вдалося лишитися.

Мешкала тоді в своєї старої тітки. Знаю тільки, що тітка її жила в пивниці, в страшному убозтві…

— Де саме?

— На Замарстинові[15]. Там є така маленька бічна вуличка, Ружова називалася. А як тепер, не знаю…

11

Перша збірка віршів Мальви Ланди називалася «Наприклад — я» (Львів, «Смолоскип», 1938, 36 стор.), а друга — «Нелегальне сонце» (Краків-Львів, «Українське видавництво», 1944, 48 стор.). У першій була світлина вродливої дівчини з якоюсь задерикуватою посмішкою: здавалося, вона глузує з кожного, кому забагнеться надто далеко проникнути в розгадуванні її тайни. Остап Грицай, рецензуючи, першу збірку в часопису «Назустріч», дорікав авторці за переважно інтимну лірику і за відсутність «поезій політично заанґажованих», а проте визнавав, що літературний портрет нової поетеси «може, й має забагато незрозумілих нам потягнень непокірного пензля, може, місцями, на перехрестях світла й тіні, вдаряє нас свого роду акондензійність вислову й незрозумілі синтези красок, але в творчости Мальви Ланди дзвенить душа музичної, не зрозумілої нам у своїй красі стихії. Конструктивну стрілу свого слова випустила у благословенну ціль, у найважчу мету — у серце людини, що мусить жити».

Оцю цитату Бумблякевич вичитав на обкладинці другої збірки, котрій за відсутність «політичної заанґажованости» дорікнути було б неможливо. Тут не було віршів на зразок «Осені»:

Осінь і ваше обличчя…

Листя зів'яле зідхання…

О, не підходьте ближче —

На віддалі глибше кохання.

Мусимо навіть обоє

В очі собі не дивитись,

Бо ненароком любов'ю

Можемо отруїтись.

Осінь і ваше обличчя,

Наче та осінь, підступне.

О, не підходьте ближче —

На серце мені наступите.

Нині ми розлучаємось

На відстані. Німо й тихо

Станете власне мовчання,

Наче обруч, котити.

А я мовчати не зможу,

Буду в осінні днини,

Спиняючи перехожих,

Питати, котра година.

Осінь і ваше обличчя…

Листя зів'яле зідхання…

О, не підходьте ближче —

На віддалі глибше кохання.

Зате з'явилися поезії розпачу. Разом з приходом Смерти, чиї прапори розквітли над головами, викликаючи з надр тілесних, зі шпар безпросвітних якісь нові, ще не знані інстинкти таємних звірів.

Зимові дні гойдають сон і кволість,

А сніг притрушує надії марні,

Відвічний крук на висохлій тополі

Нанизує на дзьоба хмари.

А сніг летить вже стільки днів крізь сито

Нікчемних наших душ — холодний сніг…

І мерзне на устах блідих молитва,

А з кожного кутка лунає сміх.

В снігах заметено слова прокльонів,

Серця загублено в заметах і завіях,

І ми тепер у сніговім полоні

Бредем в кайданах смутку й безнадії.

Та все ж бредем —

зневірені прочани —

У пошуках якоїсь правди…

Під ноги стеляться сніги мовчання,

І ноги ковзають на кризі зради.

12

Йому снилося, що він ще дитина, а вродлива дівчина з довгим волоссям, яка взяла його за руку й повела лугом, — Мальва Ланда.

Вони бігли… І вслід їм летіли крилаті коні, золоті риби і вогняні пелюстки… Земля була гаряча і обпікала ступні. Але далеко попереду світилася річка, і її яскраве проміння сліпило очі, обплутувало й тягло до себе…

Прокинувшись, дуже шкодував, що вони так і не добігли до тієї річки й не вистудили ніг…

Така моя печаль,

Така моя скорбота —

Гасити біль в очах

І затуляти рота.

Дивитися у даль,

Майбутнє прославляти,

Ховаючи печаль,

Калхози будувати.

А вірші рвуться з вуст —

і гинуть молодими.

Мов миша я, боюсь

їх визнати своїми.

Не витерплю колись —

І револьвер до рота.

Прощай, моя печаль!

Прощай, моя скорбото!

13

…Але то вже за руку вела його не Мальва, а грубасне, розімліле від ситости Літо виводило за межі сну, до сухої скоцюрбленої вулички на Замарстинові, вікна якої, зашклені часом і пусткою, відбивають кожен подих перехожого… Вело його сонливим полуднем, гарячою яєчнею бруківки, повз сірі зморщені будинки, що взялися тугою зеленню, рятуючись від спеки, занурились у себе, мов равлики, і прикипіли до місця, під — яким, може, скарби лежать, а, може, тіла задушених школярок, яких заманив сюди Мілько Щурик — легендарний задушувач панянок, слава і пиха маленької вулиці, яка за сотні літ не породила жодної путньої людини, іно того нещасного Мілька, що навіть не мав ніг, а совгався на плиткому візочку, підпираючись загрубілими й чорними, як шуфлі[16], руками, зате знаходив цілий лантух примовок, щоб збаламутити дівчину, обіцяючи показати щось незвичайне — янгола в бутлі, що саме заліз красти малиновий сироп і, бідака, втопився; стопу Богородиці в саду під вишнею; перо птаха Алоеля, що заплутався у розвішеній на шнурах білизні; книгу Білої Магії, що аж кипіла штудерними[17] приписами на всі випадки життя, а особливо на те, як причарувати серце Жерара Філіпа — і ще багато-багато різноманітної всячини, від якої аж голова Мількова пухла, а серця школярок спалахували, а очки мерехтіли цікавістю і нетерпінням, і летіли вони, як нетлі на полум'я, тільки що полум'ям тим був не витязь на білому коні, а безногий Мілько.

Вуличка була випріла й мертва. Літо піднялося в небо, лишивши Бумблякевича на самоті. Кого мав спитатися про Мальву? Зліва і справа мружили вікна до сонця самі приватні будівлі, отже, сподіватися, що в якійсь із їхніх пивниць могла мешкати поетеса, було б смішно. Але пройшовши ще сотню-другу кроків, побачив триповерховий будинок у саду. Нарівні із землею виднілися вікна, заволочені чимось темним. У віршах Мальви згадувався сад, що виднівся у вікнах, але не було там мови про