Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Хлопець із пекла 📚 - Українською

Читати книгу - "Хлопець із пекла"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Хлопець із пекла" автора Аркадій Натанович Стругацький. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 7 8 9 ... 29
Перейти на сторінку:
вже знаю, що не коти. Підкрався до вікна, визирнув. Стоїть. Просто посеред галявини. Що — не розумію. Ніби трикутне, величезне, біле. Поки я очі продер, дивлюся — тане в повітрі. Як мара, слово честі. Вони в них так і називаються: «привиди».

Я на ранок у Корнія запитав, а він каже: це, каже, наші зорельоти класу «привид» для перельотів середньої дальності, двадцять світлових років і ближче. Уявляєте? Двадцять світлових років — це в них середня дальність! А до Гіганди, між іншим, усього вісімнадцять…

Ні-і, від нас їм тільки одне може знадобитися: раби. Хтось таки у них тут мусить працювати, хтось таки цю їхню благодать забезпечує… От Корній мені весь час товче: учись, придивляйся, читай, через три-чотири місяці, мовляв, додому повернешся, почнеш будувати нове життя, те, се, війна, каже, через три-чотири місяці закінчиться, ми, каже, цією війною зайнялися і найближчим часом з нею покінчимо. Тут-то я його і впіймав. Хто ж, кажу, в цій війні переможе? А ніхто не переможе, відповідає. Буде мир, і все. Та-ак… Усе зрозуміло. Це, значить, щоб ми матеріалу даремно не марнували. Щоб усе було тихо-мирно, без усіляких там обурень, повстань, кровопролить. Це як пастухи не дають бикам битися та калічитися. Хто в нас для них небезпечний — тих приберуть, хто потрібний — тих куплять, і підуть вони набивати трюми своїх «привидів» алайцями та шуроїдами впереміш…

Корній от, щоправда… Нічого не можу із собою вдіяти: подобається він мені. Макітрою розумію, що інакше бути не може, що тільки таку людину вони й могли до мене приставити. Головою розумію, а ненавидіти його не можу. Наслання якесь. Вірю йому як телепень. Слухаю його, розвісивши вуха. А сам знаю, що от-от почне він мені навіювати і доводити, що їхній світ — прекрасний, а наш — поганий, і що наш світ треба було би переробити за зразком їхнього, і що я їм у цій справі мушу допомогти, як хлопець розумний, вольовий, сильний, цілком придатний для справжнього життя…

Та що там, він уже і почав потроху. Він усіх видатних людей, на яких ми молимося, вже полити брудом устиг. І фельдмаршала Браґга, й Одноокого Лиса, великого шефа розвідки, і на його високість натякнув був, та тут я його, звичайно, відразу урвав… Усім від нього перепало. Навіть імперцям — це, значить, щоб показати, які вони тут неупереджені. І тільки про одного він говорив добре — і про Гепарда. Схоже, він знав його особисто. 1 цінував. У цьому чоловікові, каже, загинув великий педагог. Тут, каже, йому б ціни не було… Гаразд.

Хотів я зупинитися, та не встиг — почав думати про Гепарда. Ех, Гепард… Ну гаразд, хлопці загинули, Заєць, Носань… Кіт на міні підірвався… нехай. Для того й народили нас на світ. А от Гепард… Я ж батька майже не пам’ятаю, мати — ну що мати? А от тебе я ніколи не забуду. Я ж слабкий до школи прийшов — голод, котятину жер, самого мало не з’їли, батько з фронту повернувся без рук, без ніг, користі з нього ніякої, все на горілку вимінював… А в казармі що? У казармі теж не з медом, пайки самі знаєте які. І хто мені свої консерви віддавав? Стоїш уночі днювальним, жерти хочеться — аж зуби риплять; раптом з’явиться як з-під землі, рапорт вислухає, буркне шось, всуне у руку кусень хліба з кониною — свій таки кусень, за тиловою нормою, — і нема його… А як у марш-кидку він мене двадцять кілометрів на загривку ніс, коли я від слабкості звалився? Мене ж мали хлопці нести, та вони б і раді, але самі падали через кожних десять кроків. А за інструкцією як? Не може йти — не може служити. Греби додому, під смердючі сходи, на котів полювати…

Так, не забуду я тебе, Гепарде. Загинув ти, як нас учив гинути, так і сам загинув. Ну, а якщо вже я вцілів, тож і жити я тепер мушу, не зганьбивши твоєї пам’яті. А як жити? Влипнув я, Гепарде. Ох і влипнув я! Де ти там зараз? Напоум, підкажи…

Вони ж мене тут купити хочуть. Перш за все врятували мені життя. Вилікували, як новенького зробили, навіть жодного зуба дірявого не залишилось — нові виросли, чи що? Далі. Годують на забій, знають, волоцюги, як у нас зі жрачкою важко. Лагідні слова говорять, симпатичну людину приставили…

Тут він мене покликав: час обідати.

Всілися ми за столом у вітальні, взяли ті ж таки тюбики, накрутили собі їжі. Корній спорудив щось дивне — цілий клубок прозорих жовтуватих ниток — щось на зразок здохлого болотяного їжака, — все це залив коричневим соусом, зверху лежать шматочки чи то м’яса, чи то риби, і пахне… не знаю навіть — чим, але міцно пахне, їв він чомусь паличками. Затиснув дві палички між пальцями, тарілку підніс до самого підборіддя та й ну кидати все це до рота. Кидає, а сам мені підморгує. Гарний у нього, значить, настрій. Ну, а в мене від усіх моїх думок, та й від грушок, напевно, апетиту майже не лишилося.

Зробив собі м’яса. Вареного. Хотів тушкованого, а вийшло варене. Нічого, їсти можна, і на тому дякую.

— Добряче я сьогодні попрацював, — повідомив Корній, наминаючи свого їжака. — А ти що поробляв?

— Та так. Нічого особливого. Купався. У траві сидів.

— У степ ходив?

— Ні.

— І дарма. Я ж тобі кажу: там для тебе багато цікавого.

— Я сходжу. Потім.

Корній доїв їжака та знов узявся за тюбики.

— Придумав, де тобі хотілось би побувати?

— Ні. Тобто так.

-Ну?

Що б йому такого збрехати? Нікуди мені зараз не хотілося, мені б тут, з оцим будинком розібратись, і я бовкнув:

— На Місяці…

Він здивовано поглянув на мене.

— Які проблеми? Нуль-кабіна — в саду, довідник із шифрами я тобі дав… Набирай номер та вирушай.

Здався мені цей Місяць.

— І вирушу, — сказав я. — От тільки калоші взую…

Сам не знаю, звідки ця фразочка в мене взялася. Ідіома, напевно, яка-небудь. Засадили вони її мені в мізки, і тепер вона час від часу в мене вистрибує.

— Що-що? — запитав Корній, скинувши брови.

Я промовчав. Тепер от на Місяць треба. Якщо вже сказав, значить, доведеться. А чого я там не бачив? Взагалі-то, звісно, поглянути не завадить… Подумав я, скільки мені ще тут потрібно побачити, і в очах мені потемніло. І це ж тільки побачити! А треба ще запам’ятати, укласти все в макітрі цеглинка до цеглинки, а в макітрі й так усе перемішалося, ніби я тут сто років

1 ... 7 8 9 ... 29
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хлопець із пекла», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хлопець із пекла"