Читати книгу - "Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура"

А королева Гвіневера, дивлячись на мене з такою самою простодушною цікавістю, як і всі інші, зауважила, що ні в кого не бачила таких ніг, як у мене. Це був єдиний комплімент, який я заслужив, якщо таке зауваження можна назвати компліментом.

Врешті мене потягли в один бік, а мій страхітливий одяг — в другий. Скоро я опинився в темному, тісному кам’яному мішку, де за поживу мені мала правити жалюгідна купка недоїдків, за постіль — оберемок зогнилої соломи, а за товариство — сила-силенна пацюків.

Розділ V

НАТХНЕННЯ

Я був такий втомлений, що, незважаючи на страх і тривогу, відразу ж заснув.

Прокинувся я з відчуттям, що проспав дуже довго, і перш за все подумав: “І насниться ж таке! Добре, що хоч вчасно прокинувся, а то б мене повісили, чи втопили, чи спалили, чи… Подрімаю ще трохи до гудка, та й піду на завод, поквитаюся з Геркулесом”.

Але тут забряжчали іржаві кайдани, заскреготали засуви, в очі мені вдарило світло, й переді мною з’явився отой метелик Кларенс! Я роззявив рота, від подиву мені забило дух.

— Що?! — скрикнув я. — Ти ще тут? Згинь і пропади, я ж уже прокинувся!

Та він тільки зайшовся своїм легковажним сміхом і почав потішатися з мого невеселого становища.

— Гаразд, — скорився я, — нехай сон триває. До гудка ще є час.

— Про який сон ти гомониш?

— Як то який? Мені сниться, ніби я опинився при дворі якогось короля Артура — особи, якої ніколи не існувало, і ніби я розмовляю з тобою, — хоч ти теж тільки виплід моєї уяви.

— Он як? А те, що тебе завтра спалять — теж сон? Ха-ха! По-твоєму, це теж сон, га?

Мене наче кресонули обухом по голові. Тепер уже ясно було: сон це чи не сон, а справи мої кепські. Я з досвіду знав, яких нестерпних мук часом завдають нічні кошмари, і розумів, що смажитися на вогнищі, навіть уві сні, буде ой як неприємно, а тому треба будь-що, всіма правдами й неправдами, уникнути цього. І я заблагав:

— Ох, Кларенсе, хлопчику мій, єдиний мій друже… ти ж друг мені, правда?.. Не кидай мене, допоможи, підкажи, як утекти звідси!

— Втекти! Та ти відаєш, що мелеш? У переходах тут куди не поткнися — воїни!

— Авжеж, авжеж. Але скільки їх тут, Кларенсе? Невже багато?

— Чоловік двадцять, не менше. Ні, на втечу і не надійся.

А до того ж, — повагавшись, додав він, — є ще й інша перепона, куди страшніша.

— Страшніша? Яка ж саме?

— Кажуть… Ні, я не смію! Не смію!..

— Сердешний мій хлопчику, що з тобою? Чому ти так зблід? Чому тремтиш?

— Ох, як же мені не тремтіти! Я хочу сказати тобі,

дуже хочу, але…

— То кажи, не бійся, будь мужнім, ти ж хлопець сміливий!

Хлопець вагався, йому і кортіло, і страшно було розповісти. Нарешті він навшпиньки підкрався до дверей, обережно визирнув, прислухався, а тоді підійшов до мене впритул, нахилився мені до самого вуха й прошепотів жахливу таємницю; він щулився від страху, немов кожне сказане ним слово наражало його на смертельну небезпеку.

— Мерлін, у злобі своїй, обснував чарами цю темницю, і в усьому королівстві не знайдеться тепер сміливця, якому стало б відваги переступити її поріг разом із тобою! Ну от, господи прости і помилуй, я сказав усе! Благаю ж тебе, зглянься на бідного отрока, що зичить тобі добра, не виказуй мене, бо тоді я пропав!

Давно вже я не сміявся так весело! Я вигукнув:

— Мерлін обснував чарами темницю! Мерлін… ха-ха-ха!

Цей нікчемний старий брехун, цей гугнявий старий осел! Яка дурниця, нісенітниця, маячня, яка найбезглуздіша в світі маячня! Зроду не чув таких ідіотських, тупих, темних забобонів!.. А хай йому біс, тому Мерлінові!

Та Кларенс не дав мені скінчити. Він упав навколішки й несамовито заволав:

— О, стережися! Твої слова блюзнірські! Якщо ти не замовкнеш, ці мури заваляться й поховають нас під собою! О, поки не пізно, зречися своїх слів!

Його чудна поведінка навела мене на цікаву думку, і я замислився. Коли всі тут так щиро й беззастережно вірять у якісь дешеві трюки Мерліна, то чому б мені, людині розумній, не скористатись із своїх переваг? Трохи поміркувавши, я намітив план наступних дій. А тоді сказав:

— Підведися. Заспокойся. Подивись мені в очі. Ти знаєш, чому я сміявся?

— Ні, не знаю, але, в ім’я пресвятої діви, не смійся більше!

— Ну, то я скажу тобі, чому я сміявся. Тому, що я сам чародій!

— Ти?

Хлопець позадкував і затамував подих. Для нього це була несподіванка, мої слова приголомшили його; він одразу перейнявся до мене надзвичайною повагою. Очевидно, в цій божевільні від брехуна не вимагають ніяких доказів — йому вірять на слово. Я повів далі:

— Я знаю Мерліна вже сімсот років, він…

— Сімсот…

— Не перебивай мене. Він помирав і воскресав тринадцять разів, з’являючись щоразу під новим ім’ям: Сміт, Джонс, Робінсон, Джексон, Пітере, Гаскінс, Мерлін, — тобто сам він не змінювався, змінювалося лише ім’я. Триста років тому я зустрічався з ним у Єгипті, за двісті років перед тим — в Індії. Він весь час перебігає мені дорогу, набрид гірш за гірку редьку. Чаклун з нього нікчемний, знає лише кілька допотопних трюків, і то найпростіших, на щось більше йому бракує кебети. Для провінції він ще сяк-так підходить, ну, сам знаєш, — “тільки один вечір у нас гастролює” і так далі. Але, господи, видавати себе за професіонала, та ще й у присутності справжнього артиста, — це вже занадто. Слухай, Кларенсе, я завжди буду тобі вірним другом, але й ти доведи мені свою вірність. Зроби мені послугу. Скажи королю, що я сам чарівник, великий і неперевершений Ану Брязь-У-Грязь, чаклун над чаклунами, потай готую для його королівства таку неприємність, від якої в усіх аж іскри з очей посиплються, — хай тільки-но послухають сера Кея й завдадуть мені хоч найменшої кривди. Перекажеш це королю?

Сердешний хлопчина насилу спромігся відповісти мені. На нього жаль було дивитись — такий він стояв нажаханий, приголомшений, ошелешений. Однак пообіцяв виконати геть усе, а мене примусив заприсягтися, що я повік буду йому другом і ніколи його