Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

діри, що поробив їх час і революція в старім будинкові, підштукатурити, пофарбувати в новий жовто-блакитний колір, прибити нову вивіску — «Українська Народня Республіка» — і годі. А там, згодом, помаленьку та потихеньку, обережно та «твердо стоячи на ногах», при забезпеченні «всіх свобід» всім громадянам — гнобителям і гнобленим — можна буде попробувати намацати шлях і до соціялізму. Позиція цілком не революційна, яку могли спокійно поділяти з Винниченком українські «еволюціоністи» — соціялісти-федералісти. З неї цілком льогично випливало різке розмежування двох моментів української революції: моменту національно-політичного і моменту соціяльно-економичного, розмежування, яке вело весь час до того, що Генеральний Секретаріят постійно віддавав перевагу моментові національно-політичому перед соціяльно-економичним, аж до того, доки не загубив цим самим і справи української народньої державності»[53].

Тому-то УПСР, яка «в дійсності завше була більш революційною і соціялістично-послідовною, ніж соціяль-демократія», в критичний момент революції вирішила перебрати ініціативу до власних рук.

Фракція українських соціалістів-революціонерів і Центральний Комітет цієї партії постановили рішуче вимагати відставки Секретаріату В. Винниченка. Ліва частина ЦК УПСР (до якої належали М. Полозов, П. Любченко, Г. Михайличенко, В. Елланський, С. Бачинський, О. Сіверо-Одоєвський та ін.), зв'язана з лівими російськими соціалістами-революціонерами (через Качинського й Олексіїва), вимагала не тільки відставки Генерального секретаріату і утворення лівоесерівського уряду, але й негайного замирення з радянською Росією і цілковитого визнання радянської форми влади. Правиця й центр партії (М. Салтан, М. Чечель, М. Шраг, К. Корж, П. Христюк, І. Лизанівський, Ю. Охримович та ін.), приєднуючись до вимог лівиці про відставку Секретаріату В. Винниченка, наполягала: на утворенні коаліційного кабінету з правих і лівих українських соціалістів-революціонерів за участі лівих українських соціал-демократів; на залученні до державної роботи рад робітничих і селянських депутатів; на продовженні війни з більшовиками до того часу, поки вони не припинять свої воєнні операції проти України і Центральної Ради. Нарешті, праве крило і ліве крило партії дійшли згоди, і фракція есерів виступила на засіданні Центральної Ради 18 січня 1918 р. не тільки з убивчою критикою політики есефівсько-есдеківського Генерального секретаріату, але й з вимогою його негайного усунення та утворення справді революційного уряду з соціалістів-революціонерів і лівих соціал-демократів[54].

Однак, скинувши уряд В. Винниченка (більшість генеральних секретарів (народних міністрів) з полегшенням сприйняли такий дарунок долі — увільнення від відповідальності в найскрутніший момент), розколота УПСР тривалий час не знаходила спільної урядової платформи. Найупертішими виявились ліві українські есери, які вважали війну з радянською Росією злочинною помилкою, говорили про необхідність термінової зміни курсу, спрямування його ближче до більшовицького річища.

Ліва група УПСР, яка при посередництві лівих російських есерів розпочала переговори з Радою народних комісарів про припинення війни, навіть виношувала плани насильницького повалення Центральної Ради і проголошення радянської влади в Україні. Але нерішучість, вагання, брак конспірації не дали змоги довести справу до практичної реалізації. Потенційні ж учасники змови (М. Полозов, Г. Михайличенко, О. Сіверо-Одоєвський, О. Шумський) ще 16 січня були превентивно заарештовані[55].

В. Винниченко — основна мішень тогочасної та пізнішої есерівської критики (книга П. Христюка) — виявив згодом напрочуд вражаючу солідарність з наведеними оцінками. Єдина відмінність його твору — спроба довести, що Українська революція на січень 1918 р. опинилась у такому глухому куті, що справа була не в особах, не в їх заміні, а в зміні сутності здійснюваного курсу. «Єдина поміч, єдиний рятунок був не йти всупереч з настроями мас, згодитись на їхнє бажання зміни влади й її соціальної політики, тим зберегти цю владу в національно-українських руках і не внести в маси конфлікту між національною і соціальною ідеєю»56.

Тому В. Винниченко з великим співчуттям ставиться до позиції тих лівих елементів у Центральній Раді, які прагнули зміни політики, вважаючи, що боротьба йшла не стільки проти Радянської Росії, скільки проти власного народу. «І через те ці люди згожувались і на перевибори Ц. Ради, й на приняття лозунгу «вся влада радам», і навіть на переворот, на насильне скинення уряду, але українськими ж силами»[56].

Колишній Голова Генерального секретаріату не лише шкодує, що згаданий вище план лівих есерів так і не було здійснено, а й наводить подібний власний план. За ним, ліва частина генеральних секретарів (таких як М. Порш) мала заарештувати Голову секретаріату (тобто В. Винниченка) і деяких інших членів уряду, оголосити владу рад, перевибори Центральної Ради й негайно розпочати мирні переговори з РНК. За переконанням лідера УСДРП, таким чином «влада лишилась би в національних руках, за неї зразу встали б усі індиферентні в боротьбі з большевиками нац. — українські військові частини, й припинилась би війна з Росією. Мало того: коли б цей план було переведено, історія революції на Україні пішла би зовсім инчими шляхами, не такими трудними й болючими й часом ганебними та й надзвичайно шкодливими для самої національної справи, не кажучи вже про політично-соціальну»[57]. Однак цей план був відхилений «вузьким» складом Генерального секретаріату, і після нової (другої) урядової кризи провід у виконавчій владі перейшов до українських есерів.

Наведені вище широкі міркування М. Грушевського, П. Христюка, В. Винниченка про суть кризи в керівництві Української Народної Республіки свідчать, що навіть у січні 1918 р. Українська революція перебувала перед альтернативою (або знову волею обставин опинилася перед нею): яким шляхом іти далі. І знову було обрано не лише антибільшовицький, а й антисоціалістичний курс. «Бо головним усе ж таки фактором нашої непіддатливості на соціалістичну революцію на Вкраїні було наше недовір'я в успіх її, а також відсутність гарячого бажання боротись за таку революцію, не зважаючи на те, чи буде успіх, чи ні в ім'я самої ідеї соціалізму й пропаганди його ділом, акцією, самим життям»[58].

Після другої в історії українського уряду кризи (12 січня 1918 р. В.Винниченко і його кабінет подали у відставку) 18 січня загальними зборами Центральної Ради було затверджено склад Ради народних міністрів на чолі з В.Голубовичем{8}.

За винятком двох міністрів-соціал-демократів Д.Антоновича та М.Ткаченка усі місця у виконавчому органі влади заповнили члени УПСР та співчуваючі їм: А.Немоловський (військові справи), П.Христюк (внутрішні справи), С.Перепелиця (фінанси), Є.Сакович (шляхи сполучення), М.Ковалевський (продовольчі справи), Н.Григоріїв (освіта), А.Терниченко (хліборобство). Чимало міністерських посад залишилися вакантними.

Суть вибору, який відбувався в січні 1918 р., лапідарно й абсолютно чітко сформулював М. Шаповал: «Не лише Республіка наша мусить бути самостійна але самостійною мусить бути і наша соціяльна революція»[59].

Певним підтвердженням цих слів став сплеск активності проводу УНР відразу після ухвалення IV Універсалу, який став начебто