Читати книгу - "Мартін Іден"

Він теж почував себе грішником. Але як смиренний покутник бачить яскраві проблиски свого майбутнього раювання, так і він бачив проблиски того блаженства, що він зазнає, володіючи нею. Однак думка про це володіння була невиразна, туманна і зовсім не така, як дотеперішні думки. Він ширяв на крилах шаленого честолюбства і бачив, як злітає з нею на неймовірні висоти, ділиться з нею думками, упивається разом з нею красою і розкошами світу. Це було якесь духовне володіння, очищене від усього низького, вільне єднання духу, якого він не міг собі ясно збагнути. Та він і не думав про це. Взагалі ні про що не думав. Порив серця пересилював розум, і він тремтів від не знаного досі зворушення, радісно пливучи по морю одухотворених натхненних почувань, які підносили його над вершинами життя. Він похитувався, мов п'яний, і бурмотів:

— Чудасія! Чудасія!

Полісмен на розі підозріливо глянув на нього і по ході пізнав у ньому матроса.

— Де це ти набрався? — спитав.

Мартін Іден вернувся на землю. Він швидко пристосовувався до будь-яких обставин. Почувши полісменів оклик, він миттю прийшов до тями і не розгубився.

— От комедія! — засміявся. — Я й не помітив, що балакаю вголос.

— Ще трошки — й ти почнеш співати, — визначив його стан полісмен.

— Ні, не заспіваю. Дайте мені сірника, я першим трамваєм поїду додому.

Він закурив і, побажавши полісменові на добраніч, пішов далі.

— Ото штука! — стиха мовив юнак сам до себе.— Цей йолоп подумав, що я п'яний,—міркував він далі посміхаючись.— Та й справді п'яний, хоч ніколи не думав, що можна сп'яніти від жіночого обличчя.

На Телеграф-авеню він сів у трамвай, що йшов до Берклі. У вагоні було повно молодиків, що співали пісень і здіймали страшенний галас. Мартін приглядався до них. Це були студенти. Вони відвідували той самий університет, що й Рут, належали до одного з нею товариства, може, були знайомі з нею і бачили її щодня, коли хотіли. Він дивувався, що вони цього не хотіли, бо ж от десь собі розважалися, замість того, щоб бути біля неї, утворивши коло шанобливих прихильників, розмовляти з нею. Думки його пливли далі. Він помітив серед них юнака з вузенькими очима й одвислою губою. Паскудний, розбещений хлопчисько, вирішив він. На судні то був би донощик, скиглій і базіка. Він, Мартін Іден, кращий за нього. Ця думка підбадьорила його, немов наблизила до Неї. Він почав порівнювати себе з цими студентами. Подумав про своє дуже, мускулясте тіло і відчув фізичну перевагу над ними. Але їхні голови повні знань, що дають їм змогу говорити її мовою. Ця думка гнітила його. Навіщо людині мозок? — палко спитав він себе. Те, що зробили вони, може зробити й він. Вони вивчали життя з книжок, а він жив насправді. У нього в голові теж повно знання, тільки іншого. Хто з них зумів би напнути вітрило або стояти коло стерна чи на вахті? В пам'яті зринуло його минуле, де на кожному кроці небезпека, відвага, поневіряння і тяжка праця. Він пригадав усе, що йому довелося пережити. В усякому разі, та наука пішла йому на користь. Колись і їм доведеться узнати справжнє життя і скуштувати всього того, що він уже скуштував. От і добре. А він тим часом пізнаватиме іншу сторону життя з книжок.

Коли трамвай минав рідко забудовану околицю, що відділяла Окленд від Берклі, Мартін угледів знайомий двоповерховий будинок, на якому красувалася пишна вивіска: «Бакалійна крамниця Хігінботема». На повороті Мартін Іден вийшов з вагона. Хвилину він дивився на вивіску. Вона промовляла йому більше, ніж на ній було написано. Нікчемністю, себелюбством і дрібною підлотою віяло, здавалося, навіть од форми літер. Бернард Хігінботем був одружений з його сестрою, тож Мартін Іден знав його добре. Відімкнувши ключем двері, він піднявся сходами на другий поверх. Тут жив його зять. Крамниця була внизу. Чути було дух прілих овочів. Пробираючись навпомацки через передпокій, Мартін спіткнувся об візок-іграшку, що покинув котрийсь із його численних племінників та племінниць,— і так стукнувся об двері, що аж загуло. «От скнара! — подумав він. — Жаліє кілька центів на газ, щоб пожильці не розбивали собі голови».

Намацавши клямку, він увійшов до освітленої кімнати, де сиділи його сестра й Бернард Хігінботем. Вона латала чоловікові штани, а він читав газету, вмостивши своє худе тіло на двох стільцях і звісивши ноги в стоптаних капцях. Він глянув на Мартіна поверх газети темними й нещирими колючими очима. Мартін Іден не міг на нього дивитися без огиди. Що знайшла в цьому чоловікові сестра, він ніяк не міг зрозуміти. Йому зять здавався якимось гадом, що його б тільки ногою розчавити. «Коли-небудь я таки наб'ю йому морду», — часто втішав він себе, насилу зносячи присутність цієї людини. Жорстокі й хижі, як у ласки, очі тепер дивились на Мартіна докірливо.

— Ну? — спитав Мартін. — Чого?

— Минулого тижня я найняв робітника пофарбувати двері,—напівжалібно, напівпогрозливо промовив містер Хігінботем, — а ти й сам знаєш, які їм спілка позаводила розцінки. Треба бути обережнішим!

Мартін хотів був відповісти, та передумав, — не варто слів марнувати. Щоб збутися цієї гидливості, він перевів погляд на хромолітографію, що висіла на стіні, і здивувався. Раніш ця картина подобалася йому, а тепер він наче вперше її побачив. Дешевина, як і все в цій хаті. Він перенісся думками в будинок, де тільки-но був, і побачив спочатку картини, що його прикрашали, а потім Її, з ніжною усмішкою, як тоді, коли прощалися. Мартін забув, де він, забув про існування Бернарда Хігінботема, аж поки цей добродій не повернув його до дійсності запитанням:

— Ти що, привида побачив?

Мартін глянув йому просто в очі, — малі, мов намистинки, люті й полохливі,— і раптом побачив їх такими, якими вони бували, коли