Читати книгу - "Херем"

Асата не зважав на те – з такою зневагою ставиться самогубця до долі човна, який от-от потоне – що лютіша буря, то звитяжніша смерть.

А втім склалося інакше.

Одного разу Асаті випало виголошувати власні сумнівні одкровення неподалік від Храму Найферта, куди вчащають шляхетні та заможні. Того дня шляхетним та заможним, проте, довелося кликати варту, аби проштовхатися крізь натовп, бо некликані спільники Асати привели за собою ледь не всіх злидарів міста й околиць.

– Нас називають амгарец, люди землі, – говорив Асата, відклавши до пори звичного уже кіннора. – А себе кличуть амгадїн, люди закону, вважаючи, що народжені чистими перед небом, і бруд не торкається рук їхніх, і порох не пристає до ніг. Хто дав їм право вирізняти себе з інших? В якій зі Святих Книг записана ця перевага? Ось був один вельможа, який бажав смерті власному братові. Чистий посуд вибрав він для брата – аби не торкнувся посуду ані раб, ані чужинець, і нечиста їжа, заборонена законом, не лежала на ньому. Взяв він цей посуд і поклав на ньому смокви і гранатові яблука з освяченого саду, і полив їх добірним медом з благословенних ланів.

І додав до меду смертельної отрути із трав, про які нічого не каже Книга Закону. І їв брат чистої їжі, і отруївся, і помер у муках. То де справжня нечистота, люди землі? У поросі земному? Чи в серці зловмисника?

Так говорив Асата, і слова його мали успіх, і люди землі воднораз відчували себе чистішими і сповненими чеснот, не докладаючи до того особливих зусиль. І коли промовець завершив своє слово, вони ішли додому вдоволені, плануючи, либонь, заощадити на обрядовому купанні.

Натовп поволі розбрідався, й Асата уже думав був спокуситися ковтком прохолодного вина, аж тут йому здалося, ніби пролунав неподалік примарний дзвін золотих браслетів. Підкинувшись, він роззирнувся. І побачив старих знайомців – Князя Завула і його приятеля. І, щасливу доречною нагодою, варту за їхніми плечима.

– Цей чоловік – злодій! – аж не тямлячись зі злостивої втіхи, проголосив Князь. – Подивіться на кіннор коло його ніг – його оздоблено золотом і слоновою кісткою! Хіба він може належати злидню? Подивіться, на кіннорі відзнака мого дому! Цей чоловік обікрав мене!

Варта оточила його зусібіч. Натовп припинив розбрідатися. Як невчасно, подумав Асата.

– Цей чоловік бреше, – відказав він, похапцем дістаючи з торби забуті свідчення. – Він сам – ґвалтівник і грабіжник! Подивіться – на цих пергаментах теж відзнака його дому, і свідчать вони про злочини, здійснені вельможним князем Завулом і його не менш вельможним почтом!

Князь Завул аж зашарівся від люті. Варта розгублено роззирнулась. Натовп відчував себе чистим, вільним і готовим на все.

– Візьміть ці свідчення, – наказав Асата старшому серед вартових, – нехай Кушар підтвердить, а Вакіль розсудить.

Вартовий з неохотою взяв свідчення до рук.

– Вакіль розсудить, – похмуро пообіцяв він, – а межи тим, посидиш під замком. Либонь, боги знайдуть, за що покарати.

Натовп заворушився. Гроза обіцяла бути тучною, проте нині Асаті уже не хотілося бурі. Якби він дозволив цю сутичку, від його вчення не лишилось би і цурки. А іноді хочеться щось залишити по собі – навіть якщо мова про дрібний камінчик під колесо закону.

– Я піду з ними, – сказав він до людей, – я не вчинив нічого лихого. 1 мене неодмінно виправдають.

За останні дні він навчився брехати переконливо. Асата знав, що виправдання не буде, не дарма ж Вакіль особисто виставив його з Храму. Князь Завул тим часом зробить все можливе, аби домогтися потрібного йому вироку.

Так і вийшло, зрештою, проте не так швидко, як Асата гадав. Пергаменти зі свідченнями як не зганьбили князя, так бодай уповільнили розгляд справи – доки судді шукали прийнятного способу оминути брутальні подробиці його заміських пригод. А тим часом дні минали, і в'язниця – тісне і темне підвалля храму Бену – поволі висотувала з острожника останню розпачливу снагу, і йому вже дивно було уявляти себе перед гомінкою юрбою зі словом віри, чи, радше, зневір'я, на вустах. Він поволі повертався в байдужу непритомність, що передувала сплеску безтямної люті у таборі Ейсава; а коли чуття дражнили його відлунням золотих дзвіночків, шерехом тихого поступу чи ароматом мирри, він відвертався до шкарубкого каменя, не бажаючи товариства. Вона так і не заговорила до нього, розуміючи певне, що не дочекається відповіді.

Ті, хто прийшли визволити його з ув'язнення, теж спершу не могли домогтися бодай якого відруху. Його сон, якщо це був сон, сягав кудись у глибину Шеолу, і прокинутись для нього означало заледве не постати з мертвих. Проте дружнє термосіння, примножене тицянням смолоскипа в лице, що аж в'язню спеклися вії, спроможне ще й не на такі дива.

– Горимо? – заскочений, запитав Асата. Рятівники перезирнулися.

– Хороша думка, – визнав хтось із них, – Єрмі, біжи підпали що-небудь.

Асата труснув головою, аби розігнати рештки сну.

– Мікта?! – вразився він, розгледівши кирпатого проводиря. – Ви що тут робите?

– Служки Вакіля засудили тебе до страти. Ми вирішили, буде краще, якщо ми втрутимось. Ти готовий? То ідемо.

В'язень підвівся, все ще не розуміючи, прокинувся він чи ні.

– А варта як же?

– З вартою ми… домовились.

Минаючи двері, Асата відзначив на кам'яній долівці вичовгану сандалію і кудлату литку – решта вартового губилася в темряві за рогом.

– Як ти казав, – урочисто звернувся Мікта до врятованого. – Закон – для людей, а не люди – для закону!

Асата був не з лякливих, але тут йому спиною побігли дрижаки. Направду, він випустив на волю звіра.

Проте нині це не його біда. Нехай уже боги влаштовують лови, як не зуміли приборкати небезпечного бранця.

* * *

Трійця уважно стежить за моїми рухами, сторожко проводжаючи поглядом дрібки пустельної кислиці, духмяної трави марви та гіркі зернята тамарину, що їх я одне за одним опускаю в окріп. Либонь, думають, що як злодій, так уже і чаклунисько. схиблений на труйному зіллі. А і правда, де б це їм випала нагода скуштувати сахі, який варять хіба мандрівні скотарі та пустельні волоцюги? Бридують, шановні, крутять носом, а дарма – бо сахі якраз помагає проти запального норову та нерозважливих суджень.

– Доста забивати баки! – лютує Сеной. – Усім відомо, що мерзотник Лсата намовив