Читати книгу - "Золотий дім"

«Нових» міст на острові Мангеттен — Амстердама та Йорка. Був там куточок, присвячений відомим бельгійцям, а в ньому оригінал малюнка з Тентеном, що висів поруч із Ворголовою шовкографією Діани фон Фюрстенберґ і знаменитим голлівудським фотокадром зі «Сніданку в Тіффані» із зображенням прекрасної кінозірки з довгим мундштуком, яку колись знали під ім’ям міс Едда ван Гемстра, а пізніше покохали як Одрі Гепберн; під ними на маленькому столику лежало перше видання «Спогадів Адріана» Марґеріт Юрсенар, поруч із фотографіями мого тезки Маґрітта у своїй студії, велосипедиста Едді Меркса й Черниці-Співачки. (Жан-Клод Ван Дам відбору не пройшов.)

Та навіть зібравши цей куточок бельгіани, батьки не шкодували критичних висловів на адресу країни свого походження, коли мали висловитися з цього приводу.

— Король Леопольд ІІ і Вільна держава Конго, — казала мати. — Найгірший зі всіх колонізаторів, найзажерливіша система в історії колоніалізму.

— Ну, а сьогодні, — докидав батько. — Моленбек. Єуропейський центр фанатичного ісламу.

На почесному місці, на камінній полиці у вітальні, спочивала кількадесятирічна незаймана плитка гашишу, досі в оригінальній дешевій целофановій обгортці, на якій стояла офіційна печатка якості афганського уряду із зображенням місяця. В Афганістані за часів короля гашиш був легальний і був доступний у трьох видах упаковок, що підлягали чіткому контролю цін і якості: «Афганське золото», «Срібло» і «Бронза». Але те, що мій батько, який ніколи травичкою не бавився, тримав на почесному місці на каміні, було чимось раритетнішим, чимось легендарним, майже окультним.

— «Афханський місяць», — пояснив батько. — Уїд ньохо в епіфізі посередині лоба уїдкривається третє око, ти стаєш ясновидцем, і мало яка таємниця уїд тебе сховається.

— А чого ж ти ніколи його не пробував? — запитав я.

— Бо суїт без таємниць — це усе одно, що картина без тіней, — відповів він. — Якщо бачиш забагато, нічого не уидно.

— Він має на увазі, — втрутилася мати, — що: а) ми віримо в те, що мозок треба вживати, а не дурманити його; б) правдоподібно, він розведений чи, як ті гіпі колись казали, «розбодяжений» якимось гидотним галюциногеном і в) можливо, я б рішуче протестувала. Не знаю. Він ніколи мене не випробовував.

Ті гіпі — можна подумати, ніби сама вона нічого не пам’ятала про сімдесяті, не носила шкірянки й бандани чи не мріяла бути Ґрейс Слік.

«Афганського сонця», якщо хочете знати, не існувало. Сонцем Афганістану був король, Захір-шах. А потім прийшли росіяни, а після них фанатики, і світ змінився.

Зате «Афганський місяць»… він допоміг мені в найтемніші хвилини мого життя, а мати вже не могла проти цього протестувати.

А ще були книжки, куди ж без них — книжки, що, наче хвороба, вражали кожен закуток нашого запущеного, щасливого дому. Я почав писати, бо як же інакше з такими предками, а фільми замість романів чи біографій обрав, певно, тому, що знав: старих мені не переплюнути. Але доки Ґолдени не переїхали до великого дому на Макдуґал-стріт, навскоси через Сади від нашого, моє творче натхнення від часу закінчення коледжу буксувало. Керований безмежним юнацьким егоїзмом, я почав свого часу вигадувати грандіозний фільм або цикл фільмів на зразок «Декалогу», що піднімає теми міграції, трансформації, страху, небезпеки, раціоналізму, романтизму, зміни статевої поведінки, міста, боягузтва й відваги; не менше, ніж панорамний портрет моєї епохи. Стилем, який я обрав би, було б щось, що я для себе називав оперним реалізмом, а темою — конфлікт між Я та Іншим. Я намагався створити фікційний портрет своєї околиці, але це була історія без рушійної сили. Мої батьки не мали в собі того приреченого героїзму справжніх опернореалістичних головних героїв, не відзначалися ним також наші сусіди. (Боб Ділан переїхав ще хтозна-коли.) Мій викладач кінознавства, славнозвісний-суперзірковий-афроамериканський-режисер-у-червоній-бейсбольній-кепці, прочитавши мої ранні сценарії, бундючно заявив:

— Цілком пристойно зроблено, юначе, але де кров? Це все занадто спокійно. Де рушій? Взяв би ти, може, посадив у тих довбаних Садах якусь летючу тарілку. Чи будинок висадив у повітря. Просто щоб щось трапилося. Нароби трохи галасу.

Я не знав, як це зробити. А тоді прибули Ґолдени, і вони стали моєю летючою тарілкою, моїм рушієм, моєю бомбою. Я відчув захват молодого митця, який отримав тему, немов подарунок у святочній пошті. Я почувався сповненим вдячності.

Ми живемо в часи літератури факту, казав мені батько.

— Узяв би ти й перестав уигадувати. Переконайся у першій-ліпшій книжкоуій крамниці, — сказав він, — уесь рух уїдбувається при столах із літературою факту, а уигадані історії припадають пилом.

Але то був світ книжок. У фільмах була епоха супергероїв. У документалістиці ми мали полеміку Майкла Мура, «Сницаря Штайнера» Вернера Герцоґа, «Піну» Віма Вендерса і ще дещо. Але справжні гроші крутилися там, де був вимисел. Мій батько високо цінував і рекомендував мені твори й ідеї Дзиґи Вертова, радянського документаліста, котрий ненавидів драму й літературу. Його кінематографічний метод «Кіно-око» мав на меті — ні більше, ні менше — еволюцію людства в напрямку вищої, вільної від вигадки форми життя, «від неоковирного громадянина через поезію машини до досконалої електричної людини». Вітмену він би сподобався. Можливо, що Ішервудові-фотокамері також. Я, однак, упирався. Вищі форми я залишив своїм батькам і Майклові Муру. Я бажав вигадувати світ.

Бульбашка — делікатна річ, і часто вечорами мої домашні професори занепокоєно говорили про те, що вона може луснути. Їх тривожила політкоректність, їх тривожило, що одну їхню колегу в телевізорі впритул обсипала звинуваченнями двадцятирічна студентка, що не зійшлася з нею в поглядах на кампусну журналістику, а іншого колегу пропісочили в теленовинах за те, що він відмовився заборонити костюм Покахонтас на Геловін, а іншого колегу примусили відмовитися на рік принаймні від одного семінару через те, що він недостатньою мірою захищав «безпечний простір» якогось студента від накидання ідей, які студент вважав занадто «небезпечними» для своєї юної свідомості, а інший колега проігнорував студентську вимогу прибрати зі студмістечка статую президента Джефферсона попри той ганебний факт, що Джефферсон був рабовласником, а іншого колегу розгромили в пух і прах студенти з сімей із євангелістськими традиціями за те, що попросив їх прочитати графічний роман, намальований лесбійкою, а іншого колегу змусили скасувати постановку «Монологів вагіни» Ів Інслер, оскільки визначення жінок як осіб із вагінами дискримінує осіб, що ідентифікують себе як жінок без вагін, а ще інші колеги опиралися намірам студентів «витіснити з публічного дискурсу» відступників від ісламу, оскільки їхні погляди ображали невідступників від ісламу. Їх тривожило те, що молодь стає на підтримку цензури, заборон, обмежень; як до цього дійшло, питали вони мене, до цього звуження юної американської