Читати книгу - "Рута"

Андрій відійшов на два кроки від товаришів, щоб мати можливість спокійно поговорити, коли до нього долетіли чиїсь слова:

— Ні, мамо, ми просто в кіно пішли. Чому шум? А кіно про війну, — він обернувся і побачив двох хлопців явно шкільного віку, один з них тримав телефон біля вуха: «Ні, ми не на Майдані, що ти», — спокійно збрехав хлопець.

Батьківська душа Андрія, звісно, обурилася такій нахабній та відвертій дезінформації, але патріотична свідомість стала на бік хлопців. І справді, вони ж не в нічний клуб без дозволу прийшли. Хоча з іншого боку, в нічному клубі було б безпечніше. Отак усе життя — намагаєшся зрозуміти дітей, а в результаті втрачаєш батьківський контроль. Він відігнав від себе зайві думки і викликав номер Рути. Телефон подумав хвилинку, бо мережа на Майдані, як завжди, була перевантажена великою кількістю протестувальників, а потім сказав противним жіночим голосом:

— Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності. Передзвоніть пізніше.

— Тьху ти! — вилаявся Андрій і повернувся до товаришів.

Тим часом без нього розмова вже перетворилася на суперечку:

— А я кажу, не буває мирних наступів! — запально доводив Семен.

— Махатма Ґанді вважав інакше, — спокійно відповідав Борис.

— Твій Ґанді воював з англійськими джентльменами, а ми — з титушками та ментами. І потім, Ґанді говорив про мирний спротив, а не наступ. Відчуй різницю.

Це була вічна тема для дискусій — між тими, хто рвався у битву, і тими, хто вірив у ненасильницьку зміну влади. І тих, й інших завжди вистачало на Майдані.

— Ну ми ж не хочемо вічно сидіти тут, на барикадах. То треба йти вперед, — Борис був спокійним, пацифізм із нього ліз навіть у манері висловлюватися, неквапливій та розміреній.

— Мирно йти вперед? — глузливо перепитав Семен.

Борис виправився:

— Ну, це я фігурально кажу «йти вперед». Просто треба розвивати протест.

— Так і я про те саме! — знову вимахнув кийком Семен. — Оголосити атаку — і ми позносимо цю банду за півгодини.

— Або вони нас, — спокійно уточнив Борис.

Це було слушно, тому Семен тільки плечима знизав:

— Що поробиш? Війна. А ля ґер ком а ля ґер.

— Так, власне, війна. Війни і не повинно бути, — в голосі Бориса звучали нотки вчителя, який має справу з нерозумною дитиною, і це помітно дратувало співрозмовника. — Має бути не війна, а примус влади до капітуляції. Бо війну проти них, — він вказав пальцем у бік Банкової, — ми не виграємо.

Семен, мабуть, і справді роздратувався, тому що у відповідь буркнув:

— Звісно, не виграємо, якщо дехто боїться навіть каменем кинути.

Завжди спокійний Борис почервонів і зробив крок уперед:

— Це ти про мене?

Семен демонстративно розвів руками:

— Звісно, ні.

Суперечка очевидно переходила межі мирної, тому Андрій вирішив втрутитися:

— Хлопці, припиняйте. Нам іще сварок не вистачало. Думаю, ті, хто зараз тут, уже довели, що не бояться.

Семен, певно, теж відчув, що перебирає, тому що одразу змінив вістря атаки:

— Ну добре, а інші де? Чому тут не вся Україна? Вони мирно протестують біля комп’ютерів?

— Та припини ти, — Андрій поклав йому руку на плече. — А що там, до речі, в Українському домі? Не чули?

Його не відпускали думки про доньку, телефон якої був поза зоною, і якщо вірити дружині, то вже кілька годин.

— Та наче нічого, — відповів Семен, охоче зістрибуючи з конфлікту.

— А що таке? — одразу запитав уважний Борис.

Андрій автоматично помацав кишеню з телефоном.

— Та дочка там, у бібліотеці. Телефон не відповідає. Щось я хвилююся.

— То ходім пошукаємо, — Борис, як завжди, був готовий допомогти.

— Ходімо, — піти на місце було гарною ідеєю, і як він раніше до неї не додумався?! — Хлопці, — голосно сказав Андрій, звертаючись до всієї компанії. — Ми з Борисом до Укрдому, а ви тут без нас Януковича не скидайте. Ми швидко.

Семен зареготав першим, і до нього охоче приєдналася решта.

3

Колишній музей Леніна, а зараз Український дім революціонери зайняли лише у кінці січня із суто тактичних міркувань. Бо він був набитий спецпризначенцями і давав можливість атакувати барикаду на Грушевського з тилу. На момент захоплення всі служби та штаб Майдану вже прижилися у Будинку профспілок, нічліг приїжджим давали Жовтневий палац, Київрада та Консерваторія, тому Український дім став прихистком для всіх творчих сил революції. Там проводили концерти й лекції, там розмістив свій штаб АвтоМайдан і саме там розташувалася бібліотека, де сьогодні мала працювати Рута Литвин.

Андрій із Борисом ішли через Майдан, який після інформації про бійню у Маріїнському захвилювався та закомашився, готуючись до оборони. Короткий зимовий день хилився до сутінок, шум сутичок з Інститутської ставав усе голоснішим, а люди у накидках з червоними хрестами бігли вгору бруківкою, щоб допомогти пораненим. Тривожна атмосфера охопила всіх, утім, Андрій мав додаткову причину для хвилювання — у випадку прориву барикад на Грушевського Український дім, а з ним і Рута, одразу опинялися під ударом силовиків. Ну а те, що Грушевського довго не протримається у разі загострення, було зрозумілим — обійти барикади зі спалених автобусів та піддонів можна було з боку стадіону «Динамо» і Паркової алеї, та й захисників там залишилося небагато.

Борис, ображений розмовою біля наметів, говорив, немовби продовжуючи суперечку.

— Я просто дивуюся, як люди міняються на Майдані, — скрушно зітхав він. — От, наприклад, Семен мені зараз дорікає.

— Він не дорікає, — спробував заспокоїти його Андрій.

— Ну, натякає, — виправився Борис. — А сам, між іншим, проти власної дружини слово сказати боїться. Хоча вона в нього не страшніша за Януковича.

— Та то ж дружина!

Андрій спробував перевести все на жарт. Борис цього не відчув, мабуть, дуже образився.

— Він теж її обирав. Так само, як ми Януковича.

— Думаєш, так само? — перепитав Андрій і посміхнувся.

Тут уже до Бориса дійшло, і він розтягнув губи у відповідь.

— Хочеш чаю? — назустріч ішла жіночка з тацею,