Читати книгу - "Покладіть її серед лілій"

Я висунувся з вікна. Але з такої відстані неможливо було прочитати витерті букви на табличці. Тож я вийшов з машини і підступив ближче. Навіть і так нелегко було прочитати, що там написано, але мені все-таки вдалося второпати, що це справді будинок доктора Джона Бьюлі.

Поки я шукав клямку на хвіртці, з-за рогу знову виринув «додж» і проїхав мимо мене. Водій начебто й не глянув у мій бік, але я знав, що він мене побачив і зрозумів, куди я спрямувався. Тож я зупинився і поглянув услід авто. Воно промчало шосе і зникло з поля зору, повернувши на Вествуд-авеню.

Відсунувши з лоба капелюха, я витягнув пачку «Лакі страйк» і запалив сигарету, відтак заховав пачку в кишеню. Тоді підняв клямку на хвіртці і попростував доріжкою з гравію до бунгало.

Сад був маленький, але компактний, і такий охайний та доглянутий, мов казарма в день інспекції. Жовті жалюзі, вицвілі й бляклі, затіняли вікна. Вхідні двері явно потребували свіжого шару фарби. Втім, це стосувалося й самого бунгало.

Я натиснув на дзвінок і трохи вичекав. За якийсь час усвідомив, що хтось спостерігає за мною крізь жалюзі. Мені не залишалося нічого іншого, як надати обличчю приємного виразу й чекати далі. Що я й зробив.

Коли вирішив подзвонити ще раз, почувся якийсь скрегіт, і вхідні двері відчинилися.

Жінка, яка дивилася на мене, була невеличка, худенька та схожа на пташку. Одягнена в чорну сукню, модну років із п’ятдесят тому — і це ще за умови, що ви увесь цей час прожили на безлюдному острові й ніколи не тримали в руках журналу «Вог». Худе змарніле лице виражало покірність долі, а очі наче промовляли, що життя було нелегким.

— Лікар удома? — запитав я, ввічливо здіймаючи капелюха й усвідомлюючи: якщо хтось і здатний оцінити ввічливість, то це вона.

— Звісно! — в голосі її чулася та сама покірливість долі. — Він зараз у саду. Піду його покличу.

— Дякую, але не треба. Краще зустрінуся з ним там. Я не пацієнт — просто хочу дещо запитати.

— Гаразд.

І надія, яка вже, було, почала проступати в її очах, знову зникла. Не пацієнт — тож знову не буде гонорару: просто ситий здоровань із дріб’язковими питаннями.

— Але не затримуйте його довго, добре? Він не любить, коли його турбують у саду.

— Я його не затримаю.

І, знову піднявши капелюха та вклонившись так, як, сподіваюся, колись уклонялись їй чоловіки, пішов стежкою в глиб саду. Жінка зачинила за собою двері. За хвильку я знову помітив, що вона спостерігає за мною крізь жалюзі. Обійшовши бунгало, потрапив у дальню частину саду. Можливо, доктор Бьюлі й не належав до світил медицини, але прекрасним садівником він був. Я би навіть порадив тим трьом садівникам Кросбі прийти сюди й поглянути на цей сад. Можливо, вони чогось би тут і навчилися. Вглибині, біля розкішної жоржини, стояв високий немолодий чоловік у легкому білому піджаку, жовтій панамі, жовтувато-білих штанях та легких черевиках.

Він дивився на жоржину так, як це зазвичай робить лікар, заглядаючи вам у горло, коли ви кажете: «А-а-а...», але цей огляд видавався йому явно набагато цікавішим.

Він уважно поглянув і на мене, коли я наблизився. Обличчя його було зморшкувате й наче зіжмакане й нагадувало в’ялений чорнослив; він мав розкішну сиву шевелюру, що спадала йому на плечі. Обличчя не надто благородне чи розумне, однак це було лице дуже старої людини, задоволеної собою, котра не так уже й багато хоче від життя; людини, яка піднялася над щоденними клопотами і, хоча є впертим тугодумом, залишається непереможеною.

— Доброго дня! — привітався з ним. — Сподіваюся, не надто вас потурбував...

— Прийомні години в мене з п’ятої до сьомої, молодий чоловіче, — сказав він так тихо, що я ледь зміг його розчути. — Тому зараз не можу вас прийняти.

— Я не потребую медичних послуг, — відповів я, заглядаючи через його плече на жоржину. Кущ був просто чарівним: квітки не менше восьми дюймів у діаметрі, до того ж, бездоганної форми.

— Мене звати Меллой. Я давній друг Дженет Кросбі.

Він легенько торкнувся квітки товстими пальцями.

— Кого? — перепитав тугодум без усілякого інтересу.

— Дженет Кросбі, — повторив я. На сонці було дуже гаряче, а монотонне дзижчання бджіл й аромат навколишніх квітів і мене розслабили.

— А що з нею?

— Ви підписали свідоцтво про її смерть.

Він відірвався від далії та поглянув на мене.

— Як, ви сказали, ваше прізвище?

— Віктор Меллой. Мене трохи непокоять обставини смерті міс Кросбі...

— А чому це вас непокоїть? — запитав лікар, і в очах його промайнула тривога. Бьюлі усвідомлював, що він старий, мислить повільно та ще й неуважний. І знав, що, продовжуючи практикувати в такому віці, рано чи пізно припуститься помилки. Я бачив, що він очікує тепер звинувачення в тому, що таки зробив цю помилку.

— Розумієте, — почав я м’яко, не бажаючи його залякати, — мене не було в місті три-чотири роки. Дженет Кросбі була моєю подругою дитинства. Я поняття не мав, що в неї хворе серце, і для мене стало справжнім шоком дізнатися, що вона померла. Тож хочу пересвідчитися, що в її смерті не було нічого підозрілого.