Читати книгу - "Позначена блискавицею"

Вони саме стояли на балконі, а наприкінці серпня вечори бувають уже прохолодні. Оля принесла улюблену мамину білу шаль із вигадливим візерунком, теплу й пухнасту, і накинула їй на плечі.

— Дякую, доню, — зітхнула мама. — А тепер послухай, що я тобі ще скажу. Ніколи про це не заводила мови, вважала тебе малою, а ти вже встигла вирости. Мабуть, ти не одразу зрозумієш мої слова, та все одно постарайся запам’ятати їх. У всьому світі немає людини, кращої за твого батька. Якби треба було коротко сказати про нього все, я сказала б: він надійний. Ніколи не підведе ні мене, ні когось іншого. Я вірю йому і вірю в нього, розумієш? І коли ти станеш зовсім дорослою й захочеш із кимось пов’язати свою долю, спитай тоді себе: чи можеш ти на нього покластися в усьому?

Мама закарбувалася в пам’яті Ольги саме такою — у химерному місячному світлі, вгорнута в свою пухнасту шаль… і незвична тремка нота в голосі… До відльоту “Айстри” лишалось менш як півроку.

Згодом Ольга не раз дивувалася, як підходять оті мамині слова до Славка. Так, усе це вона з повним правом могла б сказати про нього. У похмурий весняний день, коли закладали пам’ятник на Зоряній площі, одним потиском руки Ярослав Чепїль узяв на себе відповідальність за Олину долю. І не лише за неї, а й за долю Ніни Волошиної — їхньої “мами Ніни”, котра свідомо відмовилась на довгий час від польотів, знехтувала найпривабливішими перспективами, аби лиш вони не почувалися самотніми і покинутими. “Якщо нб полечу я, полетить хтось інший, — сказала вона Ользі, коли про це зайшла мова. — Наука від цього нічого не втратить. А тут мене не замінить ніхто”.

У день весілля вони із Славком удвох прийшли до пам’ятника на Зоряній площі. “Благослови мене, рідна, — думала Ольга. — Благослови і ти, тату. Як би я хотіла, щоб ви побачили мене зараз! У мені — той сміх, яким ви не досміялися, і та радість, якою ви не дораділи, і ті слова, яких ви не доказали… Я завжди ішла до вас зі своїм лихом і зі своїм щастям. Сьогодні я прийшла до вас із своїм коханням…”

Ольга звикала до чекання, до невідомості, до того, що Янка ображено кривила губки: “І де це наш тато?” Вона ніколи не вимовила жодного слова докору, бо повинен же хтось літати і прокладати шляхи.

Ярчику, де ти?.. Не дотягтись до тебе, не дозватися…

Із щоденника Яни Чепіль

Дивовижа! Не віриться навіть, що це — зі мною… Одному нерозумному, примхливому, часом свавільному дівчаті освідчується в коханні дорослий і, як казала Любка, “дуже позитивний чоловік”. А ще Любонька повідомила під величезним секретом, що в нього “надзвичайно серйозні наміри”. Не можу до кінця збагнути і пояснити навіть собі самій, як же це сталося.

Цілий мішок гарних слів на мене висипав. Виявляється, я і непересічна особистість, і поетична натура, а до всього — ще й мавка чорнокоса…

Ох ні, усе це — не моє. Серйозне, позитивне, але — не моє. О, що моє, а що — ні, я добре розумію. Був би мій — якби покликав, пішла б хоч на край світу. Мій — добрий і сильний, щирий і палкий, неспокійний, невтримний… Якщо впізнаю його— ніщо мене не зупинить, попри все піду до нього. Єдине право моє — кохання.

…А що цьому? Цілком серйозному та позитивному…

А надворі весна зараз. Така весна! І як страшно бути одній, самотній бути у цій весні… У мені таке море ніжності, ласки, слів невимовлених, невилитих, нерозкрилених — бо нема їм до кого летіти.

І я продовжую шукати тебе у цьому всесвіті людських очей — чорних і синіх, карих і зелених, відкритих і прищулених, добрих і хитрих, чистих і каламутних… Я повинна знайти тебе. Бо без тебе я живу лише половиною душі…

— Як справи, Олечко?

Лише Микола Матвійович зве її Олечкою. Для всіх інших вона давно вже Ольга Іларіонівна. Лікар Чепіль. Врівноважена, витримана, коректна, завжди ввічлива і люб’язна… А які почуття іноді вирують у неї всередині, знає лише вона сама…

— Маю прохання до вас, Миколо Матвійовичу.

— Слухаю тебе.

— Я хочу провести зондування пам’яті.

— У Яни?