Читати книгу - "Василинка — руда вдача"

— Розповідай мерщій, бо я зараз лусну від цікавості! — заявила Василинка, зручно вмощуючись на диванчику і нашорошуючи вушка.

Тоді Пра розпочала свою оповідь:

— Отже, на початку минулого сторіччя далекою східною країною Сіам, яка наразі зветься Таїландом, володарював король Рама П’ятий. І був у нього син на ім’я Чакрабон[11]…

— Чакрабон, — луною відгукнулася дівчинка.

— Еге… Одного дня принц отримав листа від російського імператора Миколи Другого. Микола запрошував його завітати до тодішньої столиці Російської імперії — Санкт-Петербурга — і вступити до престижного Пажеського корпусу[12]! Звісно, Чакрабон не міг знехтувати такою пропозицією й подався на чужину. У Пажеському корпусі він здобув чудову освіту, опанував силу-силенну бойових прийомів, досконало навчився володіти зброєю тощо, тощо, а потім вступив до військової академії — і невдовзі став полковником російської армії.

— Овва! — вихопилось у Василинки. Пра тільки гмикнула і продовжила:

— Одначе за традиціями того часу шляхетні юнаки займалися не лише наукою! Вони мусили регулярно відвідувати бали, що давав імператор. Отже, на одному з таких заходів сіамський принц познайомився з донькою статського радника Катериною Лісницькою — і закохався до нестями. Ба більше, він навіть зібрався запропонувати дівчині руку та серце! Та зась… Тільки-но розпочалася війна, Катря вирушила на фронт — надавати медичну допомогу пораненим.

— Війна?! — перепитала Васька.

— Саме так, війна між Російською імперією та Японією[13], розв’язана 1904 року. Допоки Катря була на фронті, невтішний принц писав їй зворушливі листи, сповнені кохання й бажання побачити її якнайшвидше. На щастя, Катруся повернулася до столиці живою-здоровою, та ще й із трьома бойовими нагородами.

— То вони побралися? — схвильовано запитала Василинка.

— Так, проте не зразу. Спершу померли Катрусині батьки, тож дівчині було не до весілля. А потім проти нерівного шлюбу повстали батьки Чакрабона: їх, бачте, бентежило те, що молодята належать до різних культур. Мовляв, куди ж це годиться, щоби буддист[14] поєднав свою долю із православною християнкою?!. Утім, заради коханої принц ладен був зірку з неба дістати! Потай від родини він вирішив також прийняти християнство й повінчатись із Катрею у православному храмі. Отож молодята взяли шлюб у Костянтинополі[15], а вже тоді подалися до Сіаму.

— То ти народилась у Сіамі?! А як тебе занесло до України? Ти ж геть не схожа на… цю… — Васька затнулася, вагаючись, як правильно сказати.

— Не схожа на тайку? — підказала Пра. — А хочеш подивитися сімейні світлини?

Дарина Миколаївна повела правнучку до свого покою й витягла із шухляди старий фотоальбом, обтягнений побляклим синім оксамитом. В очікуванні чогось надзвичайного, Василинка примостилася поруч із Пра на ліжку, і та взялася гортати пожовклі сторінки, допоки не надибала жовтий аркуш паперу в целофановому файлі. То була копія аркуша з метричної книги[16], де зазначалося, що Катерина Іванівна Лісницька — бабуся Дарини Миколаївни — народилася 27 квітня 1886 року в місті Луцьк на Волині, в родині статського радника Івана Степановича Лісницького.

Затим Пра показала дівчинці пожовклу стару фотокартку, на якій було зображено ставного парубка та вродливу юнку. Парубійко мав смагляве обличчя, смолянисто-чорне волосся і темні, як ніч, очі — не надто вузькі, але якісь дивні… знайомої форми… Що ж до юнки, то її очі були широко посаджені, носик стирчав грайливою кирпою, а коси оповивали голову пишною зачіскою. На мить Василині здалося, ніби ця прекрасна незнайомка посміхається саме їй! Вона навіть почеберяла до люстра й підібрала своє волосся так, аби вийшло щось подібне до Катриної зачіски.

— Бабуню, а якого кольору було волосся у твоєї бабусі? — поцікавилася вона, обертаючись до Пра.

— Усі, хто її знав, казали, що її коси були медового кольору…

— А як гадаєш, я на неї схожа? — Васька з надією глипнула на Пра.

— Хіба що трішечки. Як на мене, формою обличчя й очей ти радше нагадуєш Чакрабона.

— Ото так! То що сталося потім? Мені неймовірно цікаво!..

— А потім сталося