Читати книгу - "Користь незавершених справ"

— Ну… Якщо ти так вважаєш… — на обличчя без мого на те бажання полізла змовницька усмішка. — Тоді я не проти. Сподіваюся, все пройде гладко…

Третя година дня. Я, при повному параді, тобто у подертих старих джинсах, довгій безформній футболці, купленій нещодавно у секонд-хенді і осінній куртці, стою під під’їздом і чекаю Кіра. Він, здається, запізнюється. Дивно, раніше такого з ним не було — навпаки, мій друг завжди був дуже пунктуальним, а іноді навіть занадто.

Раптом у невеликий двір закотилася… Ем-м… Ну, навіть не знаю, як це правильно назвати… Розвалюха? Драндулет? Музейний експонат? Ну, мабуть, щось типу того. Машина невпевнено хиталася з правої на ліву сторону, ніби вирішуючи, на який бік краще падати. Потім з граціозністю п’яного зайця петлями проїхала відносно короткий відрізок до мого під’їзду і зупинилася у небезпечній близькості від мене.

Ні, дійсно, ще трохи, і спущене переднє колесо переїхало б мені пальці! А я була настільки здивована, що навіть не подумала відійти або хоча б просто зробити крок назад. Потім скло спереду почало повільно розчинятися у повітрі (так-так, не опускатися, а саме розчинятися), і з-за дверей машини на мене визирнуло горде обличчя друга.

І чому я не здивована? Я давно знала, що ще одним з багатьох хобі Кіра було збирання магічних речей з різного мотлоху, що знаходився всюди. Одного разу я навіть бачила, як друг, що, до речі, походив, як і я, далеко не з останнього чародійського роду, як справдешній безхатько рився у смітнику, вишукуючи чергову деталь для чергової дурниці. Ну, це з мого погляду дурниця, а сам Кір називав це мистецтвом.

Причому трималося все те, що він збирав виключно на чарах. Як кажуть, без єдиного гвіздка! Мені важко було зрозуміти, скільки ж терпіння, магічних та технічних знань і вмінь довелося докласти Кіру, щоб зібрати це страховисько, але я по-справжньому ним пишалася. Зробити щось подібне для мене було чимось неможливим, хоча я й мала майже всі якості, необхідні для цього, окрім, звичайно, технічних знань.

— Ти вже готова? Ось і чудово! — Кір, як і звичайно, прямо-таки світився оптимізмом і задавав питання, не чекаючи моєї відповіді. Та і навіщо? Все було зрозуміло і без того. — Сідай скоріше! Ми можемо запізнитись!.. — можливо, мені це тільки здалося, але Кір аж підстрибував на сидінні від нетерплячки. Ну нічого, нехай почекає, йому корисно…

Я без спіху обігнула машину і сіла на переднє сидіння, адже сісти позаду мені не дозволяв інстинкт самозбереження — на кожному ледве помітному горбочку чи ямі, яких у дворі було достатньо, задня частина машини так підстрибувала, що здавалося, ніби вона ось-ось відчепиться від передньої.

— Ми точно не вб’ємося? — на всякий випадок спитала я, пристібаючись. Взагалі-то за мною не водилося такої, безсумнівно, корисної і правильної звички, але зараз їхати без додаткової, хай і не дуже надійної страховки, було б просто самогубством.

— Що ти! Ні, звичайно. Ця крихітка надійніша за всі інші машини світу разом узяті! — з запалом промовив Кір, але, зніяковівши під моїм поглядом, додав: — я наклав на неї захисні чари, так що нічого не станеться. Все абсолютно безпечно!

— Кір! Можна тебе запитати? Чому ти взяв саме цей… транспорт, якщо в тебе є нормальна, я маю на увазі, сучасна і працююча машина?

— Ну, Яро, розумієш… Це не так просто, адже мені довелося зняти з тієї машини двигун і деякі інші деталі…

— Почекай. — Я просто не знаходила слів від здивування. — Ти хочеш сказати, що розібрав на запчастини новеньку машину, аби тільки змусити поїхати цей допотопний драндулет?!

— Чому б і ні? — досить байдуже відгукнувся Кір, намагаючись непомітно від мене відремонтувати магією зламані дверцята машини. — Зате такої більш ні в кого немає…

— Це точно, що немає, - все ще трохи ошелешена, пробурмотіла я.

Всю останню дорогу ми проїхали мовчки. На щастя, це було не те напружене мовчання, коли кожен судорожно намагається знайти тему для розмови, а тепла, спокійна тиша, яку не хотілося порушувати безглуздими словами. До того ж, навіщо? Ми й так, здається, чудово розуміли один одного.

Я дивилася на краєвиди, що швидко змінювали один одного, і дивувалася, що всього за декілька місяців окремого самостійного життя майже встигла забути дорогу додому. І як подібне могло статися?.. Декілька разів Кірова машина ледве не виїхала на узбіччя, і друг лише в останній момент встиг виїхати назад на проїжджу частину.

Нарешті я відчула, що ми наближаємося до Черепка. Так, саме відчула, а не побачила, адже маєток, у якому стільки поколінь жили відьми і чаклуни, просто не міг залишитися звичайним будинком і не ввібрати у себе хоч трохи магії. З часом він став нашим джерелом сили, місцем, куди усі члени роду з’їжджалися, коли ставалася хоч яка-небудь важлива подія у їхньому житті. Народження дитини, смерть одної і поява іншої відьми або відьмака, хвороба, з якою не можна впоратися без чар — в усіх цих випадках Черепок запам’ятовував, благословляв чи лікував, залежно від ситуації. Загалом, дім був майже живим, хоча сказати нічого не міг.

В мене з домом відносини завжди були теплі. Мабуть, тільки через те, що в мене не було звички, як у інших, окропляти його стіни кислотою і якимись хімічними реагентами, чи залишати у кімнаті безлад і зникати на кілька місяців, чи, як мої молодші брати і сестри, тягнути до будинку усіляку гидоту, типу мертвих кошенят чи пташечок.

Якими б не були причини хорошого до мене ставлення, в моїй кімнаті завжди було тепло, стеля ніколи не протікала, навіть коли Ксеня, що іноді теж жила в