Читати книгу - "Кривавими слідами"

На вигляд – близько сорока, коротко підстрижене волосся каштанового кольору. Сіре пальтечко. Доволі симпатична пані, знає собі ціну.

– Ви прийшли забрати дівчинку, – слідчий порухом руки показав іти за ним. Ілона Вітторіно послухалася. На тіло намагалася більше не дивитися. – Але нам потрібно з вами спершу поспілкуватися.

– Так, я розумію.

– Ви приїхали самі? – Єгор уже знав відповідь, та хотів почути її від Ілони.

Вони пройшли до вітальні, де так само працювали спеціалісти. Єгор прекрасно розумів, що не повинен пускати на місце злочину сторонніх осіб, проте його поведінка пояснювалася бажанням спостерігати за підозрюваним при допиті на місці вбивства. У такому разі злочинці більше нервують і можуть себе виказати. У Луцьку до цієї манери проводити розслідування звикли. «Звикнуть і тут», – вирішив слідак. Знову кинув прихований погляд на Ілону. «Гм… Жоден нерв не видає її». Лише вираз обличчя людини, яка вперше бачить місце злочину і те, як там працює поліція. А ще – блідість і сум.

– Ви когось шукаєте? – здивувався Єгор, коли помітив, що Ілона почала схвильовано роззиратися в різні боки.

– А де Крістіна?

Повз них пройшов експерт. Ілона простежила за ним здивовано.

– Вони вимірюють відстані, – пояснив Скляр. – Ми робимо детальний опис того, що і де знаходиться на місці вбивства. Навіть проїзні квитки, ключі чи будь-які інші дрібнички… – Він кивнув у бік одного з експертів, який зосереджено щось малював на папері. – Складає схему всього, що тут бачить і що знайшли. Детальний план до сантиметрів, навіть міліметрів – що і де знаходиться. Ось так це відбувається, якщо стисло, – резюмував.

Слідчий неспроста це все розповідав. Може, вона вбивця? Якщо так, має перейматися, чи, бува, нічого тут не залишилося такого, що могло б її виказати. Проте жінка ніби «зависла», спостерігаючи за процесом.

– То де Крістіна? – насилу отямилася вона і поглянула прямо на Єгора. В очах – цілеспрямованість. Так, її єдина мета тут – забрати дитину.

– Вона у своїй кімнаті, – заспокоїв Скляр, – із нею зараз працює наш психолог.

– Пси…холог? – насторожилася Ілона.

– Із дівчинкою все добре, проте вона пережила шок, тож ми вирішили, що непогано було б їм поспілкуватися. Ну і на майбутнє відразу вам пораджу пройти кілька зустрічей із психологом, можна нашим, можна і вашим. Просто щоб максимально заспокоїти дитину. Наскільки це взагалі можливо на даний момент, – розвів руками Скляр. – Присядьте, – указав на диван у вітальні.

Ілона послухалася. Та перш ніж вона це зробила, жінці довелося пропустити повз себе невідомого їй чоловіка, якому чомусь захотілося саме зараз пройти перед нею. Невідомий (звісно працівник поліції, бо хто ж тут іще може знаходитися?) перепросив.

– Це оперуповноважений Тарас Нагай, – представив того Скляр.

– Ілона Вітторіно. Приємно познайомитися, – усміхнулася жінка. Ця усмішка далася їй важко: не мала жодного бажання з кимось спілкуватися і, тим паче, усміхатися. Аби якось відволікти себе від важких думок, зосередилася на нових обличчях. Так завжди робила. Незвична зовнішність Скляра привернула її увагу, і цей прийом справді допоміг їй переключитися із щойно побаченої неприємної картини. Мимоволі роззирнулася: не була в цьому будинку бозна скільки часу. Здається, нічого не змінилося.

– Навзаєм, – промовив Тарас і швидко пішов до експертів, які якраз перебиралися на другий поверх. Відтак звернувся до них із якимось питанням – Ілона звідси вже не змогла розчути.

Понеділок, 21 січня 2019 року. 11:38

– То ви самі приїхали? – перепитав Скляр, коли вони, нарешті, присіли.

– Із двоюрідним братом. Він у машині з Богданком. Дитина спить, тож він…

– Дякую, – Єгор тільки на хвильку глянув на патрульного, який приніс йому кави. Молодий чоловік кивнув і мовчки пішов до колег на вулиці.

Скляр із задоволенням обхопив руками гарячий паперовий стаканчик. Слідчий мав велику надію на те, що кава його збадьорить. За сьогоднішній ранок це вже була третя. Він зняв кришечку, відсьорбнув і поставив напій на журнальний столик, що знаходився поряд. У приміщенні відразу запахло смачним гарячим «допіо».

– Він теж повинен підійти. Нам потрібно поспілкуватися, – якомога спокійніше пояснив Єгор, відчуваючи, як мозок, отримавши заряд енергії, починає працювати краще. «Якого дідька він не прийшов із вами, пані? Ви ж маєте розуміти, що поліція хоче спілкуватися з усіма». Насправді Валентин уже давно доповів Скляру, що разом з Ілоною їде і її кузен.

– Не знаю, що він зможе вам розповісти, – розвела руками Ілона. – Він тільки вранці повернувся з Мінська. Та й мене не було в місті. Мала деякі справи в Києві. Теж лише сьогодні приїхала, – тільки зараз вона відчула, як холодно в будинку. «Опалення не ввімкнене?» – здивувалася.

– Нам із ним усе одно доведеться поспілкуватися, – ввічливо усміхнувся слідчий. – Пропоную зробити так: ми з вами поговоримо, потім ви підете за Крістіною, але попередньо скажете своєму братові, щоб він підійшов до мене сюди. Добре?

– Гаразд, – змучено відповіла Ілона, усе ще продовжуючи роздивлятися слідчого. Помітила, що кожного разу, коли той примружувався, на лобі в нього з’являлися поздовжні зморшки. «Цього поліцейського можна легко запам’ятати. Не здивуюся, якщо чимало злочинців чули про нього саме завдяки його зовнішності».

– Навіщо ви їздили до Києва? – поставив перше запитання слідчий, приготувавшись занотовувати відповідь до свого ґаджету.

Здається, Ілона зовсім не здивувалася сучасному «нотатнику» Скляра. Хоч, як правило, люди із цікавістю сприймали цей незвичний в Україні спосіб занотовувати інформацію.

– Робота, – знизала плечима. – Я стоматолог. У Києві проходила конференція лікарів.

– Дитину ви із собою брали? – рука потяглася до кави. Цього разу він зробив кілька ковтків. Знову повернув стаканчик на місце.

– Ні, що ви. Як би я за малим там доглядала? Йому лише за два місяці рік.

Скляр трішки довше, ніж вартувало б, затримав на ній свій погляд. «Ця жінка здатна причаровувати», – подумав. Вона не була аж такою гарною, однак надзвичайно мила. Із такими часто буває набагато приємніше, ніж із красунями. І пам’ятаєш їх довше.

– Лишили на брата? – повернувся до реальності слідчий.

– Ні, я ж кажу, він літав у справах до Мінська. Теж тільки сьогодні повернувся.

Єгор звузив очі: обох не було в місті на момент скоєння злочину. Збіг?

– Із ким же ви залишали дитину? – поцікавився поліцейський.

– Із нянею, – просто пояснила Ілона.

– Часто користуєтеся її послугами? Де ви, до речі, її знайшли?

– Та не треба було довго шукати. Це дівчина-студентка,