Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

Мінус двоє мертвих у Великій Війні.

І плюс двоє безвісти зниклих.

А тепер треба зайнятись тим придурком з ями. Прадель вийняв свою другу гранату. На цьому він знається. Якось він зібрав зо два десятки полонених бошів, поставив їх здивованих у коло. І одним розрахованим кидком якраз за дві секунди до вибуху кинув у центр кола гранату. Робота спеціаліста. Щоб ви зрозуміли, на це пішло чотири роки тренувань. А про точність і говорити зайве. Коли полонені зрозуміли, що має з ними статися, вони вже були на шляху до Вальгалли. Нехай тепер ці покидьки потішать валькірій.

Ця граната була останньою. Більше нічого кидати в німецькі траншеї. Шкода, але нічого не поробиш.

Тієї ж миті вибухає снаряд, величезна стіна землі піднімається в небо і падає на землю. Прадель підводиться у сховку, щоб роздивитися. Яма повністю засипана.

Ущерть. А той — у ямі. Ну й дурень.

А Праделю того і треба було, ще й гранату зекономив.

І він знову з нетерпінням кинувся на передову. Швидше, треба ж і з бошами поквитатися. Він приберіг їм «подаруночок» на прощання.

Перікура поранили на ходу. Куля вразила його в ногу. Він заревів, як тварина, і впав у болото, біль був неймовірний. Він корчився і крутився на всі боки, продовжуючи волати. Не маючи змоги оглянути ногу, він стискав обома руками стегно і боявся, щоби її лишень не відірвало снарядом. Коли, зробивши безнадійну і дуже болісну спробу, він ледь підвівся, то трохи заспокоївся, бо нога таки залишилася цілою. Роздивившись, він прийшов до висновку, що його покалічено десь під коліном — звідти кровоточило. Поворухнути ногою йому вдавалося, хоча було дуже боляче, але, слава Богу, можна. Він не зважав на гул, свист куль, шрапнелі, на думці було одне: «я зберіг ногу». І від цього зробилось легше, бо стати калікою йому не хотілося.

Про нього казали «малий Перікур», щоб підкреслити протилежне, бо, як на хлопця 1896 року народження, він був велетенського зросту — метр вісімдесят три — уявіть собі. А ще до того ж і худющий на вигляд. Таким він був уже в п’ятнадцять років.

В інституті товариші називали його «гігантом» — не надто приємно (та його не дуже-то й любили).

Едуард Перікур був щасливчиком.

Він навчався з такими ж, як і він, дітьми багатіїв, а з такими нічого поганого не трапляється. Такі впевнено ідуть по життю, мають стабільну основу, закладену з діда-прадіда, — ще попередніми поколіннями їм прищеплюється віра в себе. Правда, в Едуарда все складалось не так гладенько, бо, крім усього іншого, він був ще й везунчиком. А вибачити якось можна все — багатство, талант, але не везіння — це вже занадто. Таке не вибачається, це вже несправедливо.

Та насправді його везінням було неймовірне відчуття самозбереження. Коли справа була аж занадто загрозливою своїми наслідками, він ніби був уже попереджений, ніби мав якісь локатори, і робив усе, щоб вийти сухим із води. Звичайно, розпластаного отак у багні 2 листопада 1918 року, та ще й із покаліченою ногою, — важко назвати везучим — здавалося, доля відвернулася від нього. Але не так-то все й кепсько, бо ногу він таки зберіг. Може, шкутильгатиме до кінця своїх днів, але ж на своїх двох.

Він зняв ремінь і зробив з нього джгут, сильно затягнувши його, щоб погамувати кровотечу. Утомлений попередніми зусиллями, він розслабився і ліг. Біль помалу вгамовувався. Він, напевне, так якийсь час і пролежав, хоч ця поза була вимушена. Бо був ризик, що першим же снарядом його поцілить, або й ще гірше... Ходили чутки, що вночі німці вилазять зі своїх окопів, щоб добивати поранених ворогів.

Щоб розслабитися, Едуард опустив голову в калюжу. Він відчув трохи прохолоди. А те, що відбувалося за спиною, тепер він міг бачити догори дриґом. Ніби на відпочинку за містом лежиш собі під деревами. З дівчиною. Власне, цього у нього ще ніколи не траплялося, щоб із дівчиною. Йому зустрічалися ті, що з борделів коло Академії мистецтв.

У нього не було часу заглибитися у спогади, бо він помітив довгу високу постать лейтенанта Праделя. За кілька секунд до цього, коли він падав і корчився на землі від болю, останнє, що йому запам’яталось, — як усі кинулись у бік німецької лінії. А тут раптом лейтенант Прадель за десять метрів од нього — стоїть собі, ніби війна вже закінчилася.

Едуард бачив його оддалік, догори дриґом і збоку. Руки у нього лежали на ремені, і він роздивлявся землю під ногами. Можна було подумати, що то якийсь ентомолог спостерігає за мурашником. Він, як олімпієць, незворушно стояв посеред гуркоту битви. Отак, ніби все це вже взагалі його не стосувалося. Але, видно, огляд було закінчено, бо він кудись щез. Офіцер, який зупинився посеред битви, щоб роздивитися свої ноги, — то було таким дивним, що Едуард навіть на мить забув про свій біль. Це було чимось незвичним. Вже те, що Едуарда поранило, — це вже було дивно, адже він пройшов усю війну без жодної подряпини. А тепер от лежить, прибитий до землі, з посіченою осколком ногою. Щось тут не те. Але, зрештою, він залишається солдатом і як солдат бере участь у кровопролитному бойовиську. Бути пораненим — це якось зрозуміло. А от офіцер, який зупиняється під снарядами, щоб роздивитися свої ноги...

Перікур розслабив м’язи, перевернувся на спину, спробував віддихатись. Його руки стиснули коліно якраз над імпровізованим джгутом. Минуло