Читати книгу - "Брама"

— На мою думку, продуктивнішим буде дослідження іншого чинника, Робе. Можливо, вони пов’язані між собою.

— Невже? — Я готовий об’єктивно і по-філософському обго­ворити таку теоретичну можливість, але Зіґфрід швидко повертає мене на землю:

— Ваша остання розмова з Кларою, Робе. Будь ласка, розкажи, що ти відчував тієї миті.

— Я вже розповідав.

Мені це загалом не подобається. Я гайную свій час і даю йому це зрозуміти з тону мого голосу та тиску на стримувальні паски. — Це було ще гірше, аніж із матір’ю.

— Робе, я знаю, що тобі кортить поговорити про матір, але давай потім. Розкажи мені про розмову з Кларою. Що ти зараз відчуваєш через це?

Я намагаюся чесно проаналізувати. Врешті-решт, це я можу зробити. Насправді я не повинен розмовляти про це. Та я кажу єдине, що мені спадає на думку:

— Нічого особливого.

Через хвильку Зіґфрід запитує:

— І все?

— Так. Нічого особливого.

Утім, це лише на поверхні. Я пам’ятаю свої відчуття. Дуже обережно риюсь у власних спогадах, щоб відтворити той момент. Занурення в блакитний туман. Уперше побачив тьмяну примарну зірку. Розмова з Кларою по рації, тим часом як Ден щось шепотів мені на вухо… Я знову відволікаюся від своїх спогадів.

— Зіґфріде, це боляче, — невимушено відповідаю я. Іноді я намагаюсь ошукати машину, говорячи емоційно важливі речі таким тоном, наче прошу чашку кави. Та, мені здається, це не діє. Зігрфрід прислухається не лише до гучності та відтінків, а й до дихання, пауз мовлення і значення слів. Як на його дурість, він надзвичайно хитромудрий.

П’ятеро сержантів, які незмінно служили на космічних кораблях (кожен представляв свій корабель), перевірили наші посвідчення і відправили до одного зі службовців для корпо­ративного огляду. Шері захихикала, коли росіянин намацав чутливе місце, і прошепотіла:

— Як гадаєш, Робе, яку контрабанду вони в нас шукають?

Я цикнув на неї. Жінка-службовець узяла наші міграційні картки у китайського спецпризначенця № 3, який був старшим групи, і назвала наші імена. Нас було восьмеро.

— Ласкаво просимо на борт! — оголосила жінка. — До кожного новачка буде прикріплено інспектора. Він допоможе вам освоїтися на новому місці, відповість на ваші запитання і розкаже, де розташовано медпункт і аудиторії для занять. З ваших рахунків списано одинадцять тисяч сто доларів готівкою. Вони будуть зберігатися на кораблі, на якому ви прибули сюди. Це вартість вашого проживання впродовж перших десяти днів. Решту ви можете зняти у будь-який час, виписавши ­Пі-чек. Ваш інспектор покаже вам, як це зро­бити. Лінскотт!

Чорношкірий пасажир із Нижньої Каліфорнії підніс руку.

— Ваш інспектор — Шота Тарасвілі. Броудгед!

— Тут.

— Ден Мєчніков, — повідомила службовиця Корпорайії.

Я почав озиратись, але Ден Мєчніков уже йшов до мене. Він міцно схопив мене за руку, відвів убік і аж потім привітався.

Я зробив спробу повернутись:

— Хочу попрощатися з другом…

— Ви всі житимете в одному місці, — буркнув інспектор. — Гайда.

За дві години після прибуття до Брами я отримав кімнату, інспектора та контракт і одразу ж підписав його, навіть не читавши. Мєчніков був здивований.

— Хіба вам не цікаво, про що йдеться?

— Не зараз.

Дійсно, а який сенс? Якби мені щось не сподобалось, я міг передумати. І що тоді? Бути проспектором страшно. Я дуже боюся, що мене вб’ють. Загалом мене лякають думки про смерть: це ж я більше не зможу жити. Усе зупиниться. Інші будуть насолоджуватися життям, кохатися, веселитись, а я — ні. Одначе думка про те, що доведеться повернутися на харчові шахти, була ще гіршою.

Мєчніков повис на гачку на стіні, зачепившись за комірець, щоб не заважати мені розбирати речі. Інспектор був миршавим, блідим і мовчазним чоловіком. Він справляв враження мізантропа, але принаймні не збиткувався з мене попервах через мою незграбність. Брама перебуває в умовах, близьких до невагомості. Я досі з таким не стикався, оскільки у Вайомінгу чогось на взір цього немає. Тому я постійно потрапляв у халепу. Коли я почав нарікати, Мєчніков відповів:

— Звикнете. У вас часом немає косячку?

— Боюся, що ні.

Інспектор зітхнув і став схожим на Будду, який висить на стіні, підібгавши ноги.

Він зиркнув на годинник і сказав:

— Пізніше сходимо пропустимо по чарчині. Така тут традиція. Але до двадцять другої це нецікаво. Потім у «Блакитному пеклі» буде повно людей і я познайомлю вас із іншими. Можливо, когось собі підшукаєте. Ви гетеросексуал чи ґей?

— Цілком гетеросексуальний.

— Неважливо. Тут ви сам собі пан. Я вас познайомлю, а далі робіть як знаєте. Вам ліпше звикнути до цього одразу. Маєте карту?

— Карту?

ПРОТОКОЛ ДОМОВЛЕНОСТІ