Читати книгу - "Коли повертається веселка"

Біля під’їзду, де жив Роман, сиділи жіночки-квочки, що дивились на Таню і про щось балакали. Коли вона вийшла з авто, вони замовкли.

Двері до під’їзду були відчинені, а звідти віяло холодом, пліснявою і щурами.

– Маринко, ти знову не замкнула двері! – вигукнула одна з жіночок-квочок. – Якого біса збирали гроші на замок?

– Я закливала… – ображено відповіла дівчинка.

– «Закливала» вона! А це що таке? Ходить, хто хоче!

Таня обернулась. На неї дивились розгублені дитячі очі й жіночки-квочки.

На третьому поверсі вона побачила ті ж самі двері. Натиснула на дзвінок. За дверима зачовгали чиїсь ноги. Романова мама? Чи та, що вилаялась по телефону? Таня поправила пасмо волосся і застигла в очікуванні.

Але це була не мама, а жіночка років сорока зі скуйовдженим волоссям і зім’ятим обличчям. Із квартири несло самогонною брагою.

Жінка подивилась на Таню мутними очима й розтулила губи:

– Шо хоч?

– Доброго дня, я Романа шукаю.

– Шукай! – сказала жінка і спробувала зачинити двері, але Таня встигла їх притримати ногою.

– Я викличу поліцію! – прохрипіла жінка, кліпаючи вилупленими очима.

– А може, це мені викликати? Чим тут смердить? Самогоном?

Жінка відпустила двері й прилипла до одвірка.

– Нашо він тобі, той алкаш нещасний? – спитала вона. – Та і не живе він тут. – Вона відчинила двері навстіж. – Іди, шукай собі. Тут навіть трусів його нема.

Таня перейшла через поріг і зупинилась: те, що вона побачила, було якимось неправильним. Неправильним був коридор із витертими шпалерами, світильник із побитим плафоном, брудна підлога. Якими б не були щелепи міста, вони б не змогли так розтрощити Романа.

Її Романа.

…Це сталося на автобусній зупинці. Таня одразу його побачила, високого і стрункого. Він дивився на неї та усміхався – так відверто і щиро усміхались лише її дідусь і бабуся, але вони давно померли.

В автобусі він підійшов до неї і нахилився:

– Привіт, мене звати Романом.

– Таня, – прошепотіла вона й опустила голову. Її обличчя зашарілось рясним рум’янцем, їй стало ніяково, що її улюбленого кота теж звати Романом. Він був уже старенький, але на мишей іще полював.

– Ти місцева? – запитав він.

– Так.

– І я.

– Я тебе ніколи не бачила.

– Мої батьки звідси, але ми довго жили у Львові, нещодавно повернулись. Мій батько буде працювати на лікеро-горілчаному комбінаті, він уже колись там працював.

Обличчя перестало пашіти, і Таня боязко глянула на Романа:

– До нас у школу приходили і пропонували роботу на комбінаті.

– Не раджу.

– Та я і не хочу, я буду поступати в університет.

– В який?

– В Шевченка. На журналістику.

– Класно! А я зі Львова перевівся в київський юридичний, щоб бути ближче до батьків. Я вже майже на п’ятому курсі. У мене зараз сесія, післязавтра – другий екзамен.

Ось Тетянина зупинка, треба виходити, а немає сил. Їй так затишно і спокійно поряд із хлопцем, він хороший, тому що погані люди так не усміхаються.

– Я виходжу, – сказала Таня.

– Я теж.

Обличчя аж защипало від радості. Роман вийшов першим і подав Тані руку.

– А ти в якому класі вчишся?

– Закінчую школу, через тиждень випускний, – відповіла вона.

Він провів її додому.

– Ти не могла б якось показати мені місто? Я був іще дуже малим, коли ми переїхали звідси.

– Могла б.

– Коли?

– Можна завтра?

– Файно. О шостій вечора підійде?

Вона кивнула головою:

– А що таке «файно»?

– Так у Львові кажуть, коли погоджуються. Тоді чекаю на тебе завтра в парку, біля пам’ятника… Добре?

Таня зайшла в під’їзд і мало не полетіла на майданчик між поверхами. Зупинившись біля вікна, вона проводжала поглядом Романа. Вона не могла відвести очей від його стрункої фігури в блакитних джинсах і білому джемпері. Щойно він завернув за будинок, її немов облили крижаною водою, і вона закрутилась, як спіймане в клітку тигреня. У груди мов хтось налив важкого металу, і вона притислася спиною до стіни.

Якесь неприємне передчуття заповзало в душу, тремтіли руки, і вона зловила себе на думці, що їй страшно, що вона боїться завтрашнього