Читати книгу - "Темна матерія"

— Я знаю про тебе все, Джейсоне. Можеш вважати, що твоє життя я зробив своїм фахом.

— Хто ви?

«До пункту призначення ви прибудете через сто п’ятдесят метрів».

— Хто ви?

Він не відповідає, але мене вже цікавить не так він, як ця надзвичайно глуха місцевість.

Під фари нашого бездоріжника стрімко тече тротуар.

Порожнеча позаду.

Порожнеча попереду.

Ліворуч — озеро, праворуч — покинуті склади.

«Ви прибули до пункту призначення».

Я зупиняю автомобіль посеред дороги.

— Вхід попереду ліворуч, — каже він.

Світло фар вихоплює з темряви шматок чотириметрової огорожі, увінчаної тіарою з іржавого колючого дроту. Ворота прочинені, а ланцюг, який колись їх замикав, зрізали, скрутили в кільце й кинули в бур’ян при дорозі.

— Обережно штовхни ворота переднім бампером.

Вищання іржавих воріт ріже вухо навіть у кабіні мало не герметично зачиненого бездоріжника. Конуси світла падають на розбиту дорогу, на порепаний і покручений безжальними чиказькими зимами тротуар.

Я вмикаю фари дальнього світла.

Потужні промені ковзають по парковці, де валяються вуличні ліхтарі, немов розсипані сірники.

Трохи далі бовваніє розкарякувата споруда.

Цегляний фасад понівеченої часом будівлі підпирають величезні цистерни, пара тридцятиметрових димарів прохромлює небо.

— Що це за місце? — питаю.

— Припаркуйся і вимкни двигун.

Я зупиняю машину, перемикаю передачу й глушу мотор.

Западає мертва тиша.

— Що це за місце? — питаю знову.

— Які в тебе плани на п’ятницю?

— Прошу?

Від різкого удару в голову збоку «смачно» прикладаюся обличчям до керма. Приголомшений, та все ж за якусь мить пролітає думка, що отак і почуваєшся, коли тобі вистрелять у голову.

Але я помиляюсь, він просто вдарив мене пістолетом.

Доторкаюся до місця удару.

На пальцях лишається липка кров.

— Завтра, — каже він. — Що в тебе заплановано на завтра?

Завтра. Якесь чужорідне поняття.

— Я... проводжу контрольну в групі ФІЗ 3316.

— Що ще?

— Це все.

— Знімай увесь свій одяг.

Я дивлюся в дзеркало заднього виду.

Навіщо я потрібен йому голий?

Він каже:

— Якщо ти хотів щось зробити, то треба було робити це, поки ти управляв машиною. Із цього моменту й надалі ти мій. А тепер роздягайся, і якщо мені доведеться повторити це знову, я пущу тобі кров. Багато крові.

Я відстібаю пасок безпеки.

Розстібаючи «блискавку» своєї сірої толстовки й витягаючи руки з рукавів, я чіпляюся за єдиний огризок надії — він і досі в масці, значить він не хоче, щоб я побачив його обличчя. Якби він збирався мене вбити, то йому було б байдуже, що я можу його впізнати.

Логічно?

Я розстібаю сорочку.

— Черевики також?

— Усе.

Я скидаю кросівки, шкарпетки.

Стягаю з ніг штани й труси.

Потім увесь свій одяг — до останнього — складаю стосиком на передньому пасажирському сидінні.

Я почуваюся вразливим.

Беззахисним.

Мені надзвичайно соромно.

А що, як він захоче мене зґвалтувати? І оце ради цього все це було?

Він кладе ліхтарик на кронштейн між сидіннями.

— Вилазь із машини, Джейсоне.

Я відчуваю, що кабіна автомобіля — це свого роду рятувальна шлюпка. Поки я перебуваю всередині, він нічого страшного мені не заподіє.

Тут він не чинитиме розправу.

— Джейсоне.

Груди розпирає, дихання прискорюється, чорні плями стрибають перед очима.

— Я знаю, про що ти думаєш, — каже він. — Я можу спокійнісінько прикінчити тебе й у машині.

Мені бракує кисню. Туманіє голова.

Майже задихаючись, я встигаю сказати:

— Чорта з два. Ти не схочеш, щоб тут усе було в крові.

Коли я оговтуюсь, він саме тягне мене за руки з переднього сидіння. Він кидає мене на гравій, де я сиджу, майже непритомний, і чекаю, поки в мене проясніє голова.

Біля води завжди