Читати книгу - "№2"

Наша країна — кастова. Якщо ти не привілейований, тебе чекає типова пенсія, якою не оплатиш навіть комунальні. Якщо ти за життя не запасся на старість, то будеш жебраком. Ми живемо на землі, де історично старість була лише бідною. Я не читала жодного оповідання чи повісті, де наші пращури були багатими в старості. Всі вони були, вибачте, щурами, а не пращурами. Вийдеш на пенсію — і можеш помирати. І головне — всі тебе спишуть, мовляв, іди собі й тихенько доживай. Ми не є країною старості. Я, чесно кажучи, як подумаю, то в жар кидає. Ми не маємо майбутнього. Всі це знають, тому й намагаються нагребти, поки можуть. І я теж буду запасатися. І всі ми будемо.

Нехай... Нехай самі розфасують свої упередження. Саме для цього я тут. Я не заважатиму. Батьки оплачують їм навчання, вони одягнуті сучасно, під очима не мають синіх кругів. Скидається на те, що їхнє покоління починає ламати карму.

— Поки ви не розійшлися, маю останнє на сьогодні запитання. Ви зневажаєте бідних?

— Я зневажаю бідність, а не бідних, — голос із передостанньої парти. — Нас так учили — поважати старших. Тож не переймайтеся.

Треба буде передати ці слова пані доцентці з кафедри, яка накатала вже другу кляузу на ім’я ректора про мої «неакадемічні теми». Вона не заспокоїться, доки не заклює. Її так учили. І це вона зумисне, з каральних мотивів, мій спецкурс запхала в мацьопку кімнатку, в якій якщо й можна чомусь навчати, то хіба що мистецтву клаустрофобії. В Японії зараз нашестя хікікоморі — молодих соціопатів, які ізолюють себе у своїх кімнатах і місяцями ні з ким не контактують, хіба що дорогою до туалету й назад. Потрапивши в соціум, хікікоморі отримують напад аритмії, вони демонструють віктимність, позаяк є емоційно беззахисними, коло їхнього спілкування обмежується дисплеєм ноутбука і віртуальними співрозмовниками в чатах. Про це я сьогодні хотів розповісти своїм студентам, але натомість доведеться піти й узути деканат. Вони ж знають, що мій спецкурс найчисельніший.

— Що ви їм там розповідаєте? — якось пані доцентка дуже обережно запитала мене, намагаючись підкреслити свій скепсис. — Чого вони так масово записуються до вас?

— А ви їх самі спитайте.

— Ну все ж таки, що ви там їм розказуєте?

— Про хікікоморі, — зараз я з задоволенням відповів би саме так і насолоджувався б її віслючим виразом обличчя. Вона побігла б у професорську бібліотеку гортати енциклопедію, бо просто поґуґлити не дано. А коли знайшла би значення цього слова, то кров нагла її залляла б, і вона накатала б іще одну анонімку на ім’я ректора.

У вузькій аудиторії я зловив себе на думці, що мене ніколи не вабила ґіґантоманія. Ніколи не розумів захвату від того, що твоя країна величезна. Який сенс пишатися згадкою двох річок у тексті гімну твоєї країни, якщо на жодній із них ти ніколи не був і не будеш? Усе велике — незграбне й вайлувате. Я змалку байдуже дивився на мапу світу і бачив не контури своєї країни, а нерозділену тушу великої тварини, яка покірно підібгала лапи. Я виростав на крайній лівій межі моєї чорнодірної країни, а крайня права межа була далекою й недосяжною, вона граничила майже з потойбіччям, це був кінець світу, його кордон із азіатським ніщо. Східний кордон моєї країни завжди для мене був радгоспним виселком на окраїні світу, де за поворотом чигала непроглядна темінь Уральщини, від якої кортіло заховатися в супернадійному бункері з запасом консерв на все життя.

Я читав про крихітні країни — й обожнював їх. Я закохався в цю геополітичну мікроскопію, в ці лялькові ліхтенштейни–люксембурґи–сан-марино. Мені здавалося мегакрутим, що діагональ цих країн можна подолати на мотоциклі за півдня, що все їхнє населення — це фактично одна аґломерація, і люди там знайомі між собою. І найголовніше — ці мініатюрні державочки були позбавлені виснажливих пошуків своєї загальнопланетарної місії, вони не комплексували стосовно того, що не вони винайшли колесо, порох і рентґен. Там люди просто-напросто жили собі, дихали собі, працювали собі, розважалися собі, народжувалися і вмирали, і жоден з них не мусів героїчно гинути за незалежність, жоден не мусів копирсатися в тисячолітній минувшині, безслідно зниклій, жоден не забивав мізки ідеолоґемами про втрачену світову першість, там нікому не ввижалася змова проти себе. Я уявляв, як країна-мікрорайон живе своїм буденним життям під омофором спокою і стабільності, і мене все частіш навідували думки про непотрібність величі у розмірах. Вдивляючись у мапу, я з прикрістю усвідомлював, що мені забракне і часу, і сил, і бажання, і грошей, і самого життя, щоб як слід пізнати свою країну, розіп’яту між двома річками. На крайню праву межу своєї країни я ніколи не потраплю ще й з принципових міркувань.

Мої студенти кращі від мене й пані доцентки бодай тим, що вони, на відміну від нас, змалку не довідувалися на кожнім кроці, що наш народ — народ №1 в галактиці Андромеди і Волопаса.

— А ти знаєш, що всі сучасні мови пішли від нашої прамови, яка, власне, і є основою санскриту? Знаєш це?

— Ух ти!!!

— А ти знаєш, що ми насправді є нащадками аріїв, і саме ми є родоначальниками європейської раси. Ти знав це?

— Обана...

Я й направду не знав, що в аріїв були аж такі плодовиті сперматозоїди, що всі європейці нині є нашим поріддям. Не знав, що всі сучасні цивілізації тупо крали в трипільців креслення прямокутних будівель і навики гончарства — тупо крали, гаспиди. Згодом я почув, що єгиптяни стибрили у наших предків секрет пірамід, і я бажав Тутанхамонові перевертатися в труні. Ще я прочитав, що Богородиця Діва родом із-під Самбора. Великі народи не вживають префіксів най- і поводять себе значно скромніше.

Я уважно поглинав усі ці теорії, та замість того, щоби наснажуватися ними, я непомітно ставав популістом. Засилля месіянських теорій так мене харило, що я робив кульбіт на 360 градусів і створював свій зустрічний реєстр риторичних запитань.

— Чому, маючи все найкраще у світі, починаючи з чорнозему, можна жити в такій розпрацьованій дупі?

Я добре пригадую мамину фразу в перші дні існування моєї країни:

— Тепер ми заживемо!

У перші дні існування моєї країни наш домашній заряд оптимізму і маніякальної віри в краще міг рівнятися хіба що з міріадами прискорених частинок в адронному колайдері. Два енергетичні пучки — погане минуле і незнане майбутнє — зіштовхувалися на немислимій швидкості за столом нашої кухні і творили такий індукційний ефект, що горіли