Читати книгу - "Тут баба ворожила (2006)"

Дементій кивнув. Він знав це. Небіжчиця мала дуже мало речей. Серед них не було ні листів, ні фотографій, вона не мала кредитної картки та медичної страховки. Одяг її був добротний, скромного крою, майже новий.

— Вона здавалася вам задоволеною своїм життям? — спитав він.

— Та начебто.

Майор почув деяку непевність у словах хазяйки.

— Начебто?

— Відверто кажучи, — неохоче відповіла Варвара Семенівна, — я про це не замислювалася. Заробляла вона непогано, робота не важка, ніхто на шиї не висить. Чого ще людині треба? Вона не дуже любила ділитися своїми проблемами, але коли захворіла…

Варвара Семенівна надовго замовкла, а Дементій її не квапив. Коли пауза аж надто затяглася, він ризикнув підштовхнути думку жінки, обережно спитавши:

— То що трапилося, коли вона захворіла?

— Ну, спочатку вона дуже засмутилася, коли злягла від грипу, бо, казала, це їй всю роботу поламає. Але грип — це грип, не можна плювати на своє здоров’я. Довелося їй відлежуватися, пити гарячий чай, аспірин. Я пропонувала викликати лікаря, вона не погодилася, казала: — «Відлежуся у теплі». Полежала так кілька днів, а коли температура впала, то стала якась слабка, засмучена. Таке часто під час грипу буває. Лежить, було, на дивані і каже: «Погано, коли стільки вільного часу. Різні думки у голову лізуть. Я не люблю думати про життя, засмучуватися, перейматися проблемами. День минув — і добре».

Дементій нашорошив вуха. Він, як мисливський пес, відчув, що балаканина Варвари Семенівни веде врешті-решт до якоїсь конкретної інформації. Тому Дементій схвально кивав головою і заохочувально всміхався. А стара, добравши смаку, розтеревенилася ще дужче.

— Я дала їй старих журналів почитати — тут у мене залишилися від попередньої квартирантки, яка полюбляла читати жіночі журнали. Про моди, про любовні історії, плітки різні про знаменитостей. Тільки Ользі це не цікаво було. І от якось вона каже, це я точно запам’ятала: «Про багато речей краще не знати, правда?» А я їй відповідаю: «Мабуть, що так, дорогенька». А вона: «Не знаю, що треба робити у таких випадках. Та і певності я не маю». Я її заспокоїла, як могла, мовляв, нічого, нічого, якось воно буде. А вона: «Я нічого поганого не робила. Я просто виконувала свою роботу». Я її знову заспокоюю, а сама думаю, можливо: у неї на службі якісь махінації роблять, а вона знає, але якщо її це не стосується, не втручається.

— Можливо, і так, — погодився Дементій.

— Ну от, коли вона стала почуватися краще, вийшла на роботу, хоча я і попереджала, що треба вилежатися після грипу, посидіти вдома ще день-два. Вона мене не послухала, і дарма. Повертається додому на другий день, дивлюся — а вона аж палає, така температура. Ледь до ліжка добрела. Я кажу, треба лікаря покликати, але вона не схотіла. І їй стає все гірше і гірше, обличчя палає, важко дихати. А наступного дня ввечері шепоче ледь чутно: «Священика покличте до мене. І швидше, інакше буде пізно». Я і послала хлопця по батюшку, адже вона була така релігійна. Тільки я не знала, до якої церкви вона ходить, от і послала хлопця до отця Юрія. Я знала, що він неподалік живе. От послала хлопця за ним, а сама вирішила ще й «швидку» викликати, та тільки пізно вони приїхали.

— Ви самі провели до неї священика?

— Так, провела, а потім вийшла, залишила їх самих.

— Ви чули, про що вони говорили?

— Ні, — Варвара Семенівна трохи зніяковіла, а майор подумки подякував долі за незнищенність жіночої цікавості та віковічної традиції підслуховувати під дверима. — Але коли я причиняла двері, чула, як вона казала про злочин. І ще щось про Володарку, можливо, вона сама була звідти. Знаєте, таке містечко?

— Злочин, — повторив Дементій.

— Адже віруючі повинні зізнатися у гріхах перед смертю, правда ж? Ось вона і зізналася.

Майор не сумнівався, що це була передсмертна сповідь, але його свідомість зачепилася за слово «злочин». Мабуть, це страшний злочин, якщо священика, який довідався про нього не з власної волі, вистежили і вбили.

Дементій зайшов ще до кількох сусідів розпитати про Ольгу Степаненко, але нічого суттєвого не довідався. Мешканці сусідніх будинків ледве знали її в обличчя.

Жінка, яка того вечора бачила отця Юрія, теж нічого важливого не змогла розповісти. Вона добре знала священика, була його парафіянкою. Але тоді вона побачила лише, як він завернув до пивниці. Більше додати було нічого.

Цікавішими виявилися відомості, які надав Сергій Миколайович Козлов, власник копіювального центру на розі Краснодарської і Баумана.

Це був високий, трохи загладкий чоловік під сорок років із великим м’ясистим носом, що виказував його семітське походження, густими вусами за київською модою та вайлуватими рухами. Говорячи, він навмисно розтягував слова, наче трохи спотикався на них. А під час розмови щось крутив у пальцях, не зводячи погляду на майора.

Козлов запросив Дементія пройти до комірчини, ввічливо відкинувши перед ним прилавок. Майор пройшов до кімнати, де, крім двох крісел і столика, стояв ризограф, два ксерокси, стіл з великим комп’ютером, кілька лазерних принтерів, один з яких, як пояснив йому господар, був кольоровим. На столику і кріслах було навалено папери, листівки, буклети, невеличкі брошури і різнобарвні календарі.

— Ти ба! — кивнув Дементій на комп’ютер. — Така техніка. Мабуть, грубі гроші коштує?