Читати книгу - "Що не день, то субота"

— М-м-м, дуже смачний салат, — сказав він, наминаючи квіти на повен рот.

— Не смій нічого тут їсти! — вигукнув пан Пляшкер. Він був такий схвильований, що навіть забув стишити голос.

Але Суботик наче й не чув. Він запхнув вазу до рота й смачно захрумтів.

— Скло з водою, — приказував він, цмокаючи, — дуже смачна страва!

Потім Суботик підійшов до грубки і почав старанно обнюхувати її.

— Ти ба! Залізна грубка! — вигукнув він. — Залізо мені теж смакує!

Від захвату він аж очі закотив і погладив себе по животі.

— Прошу тебе, не чіпай нічого в моїй кімнаті! — поспіхом мовив пан Пляшкер, злякавшися, що Суботик з’їсть іще й грубку. На щастя, він вчасно згадав, що, розмовляючи із Суботиком, треба завжди вживати слово “прошу”.

Суботик відразу ж кинув обнюхувати грубку. Він навіть вийняв з рота уламок вази, який не встиг проковтнути, обережно поклав його на стіл, а сам сумирно й чемно вмостився на стільці.

— Ось таким ти мені більше подобаєшся, — похвалив його пан Пляшкер. — Але де ж тепер узяти нового кошика на папери?

— Завтра купимо, тату! Адже ми однаково підемо купувати для мене одяг. Мені так хочеться до універмагу!

І Суботик знову весело заспівав:

— Прошу тебе, замовкни! — почав благати пан Пляшкер. — Зараз сюди знову прийде пані Моркван і здійме крик!

— Невже ви й справді боїтеся її? — запитав Суботик.

— Вона весь час до мене присікується, — поскаржився пан Пляшкер. — Що не зроблю, вона все свариться. Часом так хочеться загнати її аж на шафу. І щоб вона не могла звідти злізти!

— На шафу? — засміявся Суботик. — Ви справді цього хочете, тату? Чудова думка! — Він застрибав по кімнаті, пирскаючи сміхом і повторюючи раз у раз: — Подумати лишень, на шафу! Треба ж таке вигадати!

Нарешті панові Пляшкеру це набридло.

— Суботику, прощу тебе, послухай! — сказав він суворо.

Суботик відразу ж кинув сміятися й поглянув на пана Пляшкера.

— Ти вже попоїв, — сказав той, — а я голодний. Доведеться знову заховати тебе в рюкзак і винести надвір. Зробимо прогулянку за місто! Збирайся і ходімо, біжімо, летімо!

— Чудово! Прогулянка за місто! — вигукнув Суботик.

Він миттю заліз у рюкзак і заспівав:

— Скільки тебе просити, щоб ти сидів тихо! Крім того, ми нікуди не летимо. Ми підемо пішки.

— Але ж ви щойно сказали, що ми полетимо, — заперечив Суботик і визирнув із рюкзака.

— Я сказав “летімо”, маючи на увазі, що нам треба поспішати. А зараз, прошу тебе, сиди тихо, — сказав пан Пляшкер і зав’язав рюкзак. Тоді одягся, завдав рюкзак із Суботиком на плечі і мовчки вийшов з кімнати.

Він скрадався навшпиньки коридором і раптом став як укопаний. Він не вірив своїм очам: у коридорі на великій шафі сиділа пані Моркван з ганчіркою в руках.

— Що це ви там шукаєте на шафі, пані Моркван? — сторопіло спитав пан Пляшкер.

— Що за дурне запитання! Краще допоможіть мені злізти! — пробурчала господиня. — Я хотіла витерти пилюку на шафі, а драбинка раптом упала.

Посміхаючись, пан Пляшкер підняв драбинку і приставив до шафи. Пані Моркван з похмурим виглядом злізла з шафи, схопила відро і, грюкнувши дверима, зникла на кухні.

Тепер ніхто більше не заважав панові Пляшкеру спокійно вийти надвір. Він минув кілька вулиць, аж поки дістався на край міста. Далі він пішов полем. Нарешті скинув з плечей рюкзак і випустив Суботика.

— Ой, які смачні камінці! — вигукнув той і