Читати книгу - "Сигнали з Всесвіту"

В анатомічній академік зупинився біля асистентів, які готували тіло неандертальця до бальзамування. При погляді на нерухоме волохате тіло йому стало моторошно. Одна-єдина бульбашка повітря перешкодила здійснити дерзновенний, неоціненний дослід, вщент розвіяла мрію стати віч-на-віч зі своїм далеким предком, первісною людиною…

Ну, що ж… — сказав академік радше до самого себе, ніж до асистентів. — Почнемо все заново.

Академік підійшов до відеофону і набрав номер. На екрані з’явилось обличчя білявої дівчини — чергової з центральної станції зв’язку.

Олю, будь ласка, викличте Арктику і попросіть від мого імені Бергера, щоб приготували крижину з тілом льотчика. Ми прилетимо її забрати.

Гаразд, Олександре Івановичу… Почекайте хвилиночку, щойно дзвонив з аеродрому академік Дамбурі і просив передати вам його пробачення за те, що він проти вашого бажання викликав Йонеса… Уявіть собі, Олександре Івановичу: Йонеса не існує…

Не існує?! — стурбувався академік. — Як це?.. Що ж з ним трапилось?

У місті, куди він вилетів, ніхто його не знає, ніякої матері там у нього немає. Він там не народився і не жив ніколи. Йонес — вигадане ім’я…

Вже кілька років академік Чан-су живе на Місяці. За дорученням Всесвітньої Академії наук він керує великою астрономічною обсерваторією на Північному полюсі нашого супутника. Робота така цікава, щодня розкривається так багато невідомого, недослідженого, нового, що співробітники мусять повсякчас нагадувати невгамовному академіку, що відпочивати слід за земним, а не місячним календарем, де одна доба триває майже місяць.

Сьогодні Чан-су має вихідний день, — звісно, за земним календарем, — і він удома.

Крізь велике вікно на нього дивиться чорне небо, край якого сяє Сонце, затягнуте вуаллю палахкотливого полум’я корони. Скелі, рівнини й кратери Місяця яскраво освітлені, а на небі — мільйони зірок. Вони зовсім не мерехтять, а сяють спокійно й яскраво, ніби намальовані на чорному небосхилі. Низько над обрієм нерухомо висить велика куля. Це — Земля.

Земля… Саме до неї й прикутий зараз погляд академіка Чан- су.

З півкулі, зануреної в пітьму земної ночі, випромінюється сяйво тисяч вогнів. Це — свідчення сили й величі людини. Континенти, моря й хмари на освітленій частині планети — як барвиста палітра художника. Повітряна оболонка туманить контури великого глобуса, і все ж видно, як на темно-блакитній поверхні Атлантичного океану сліпучо виграє відображення Сонця. Майже вся Європа затягнута хмарами.

Чан-су відірвав погляд від Землі, подивився на годинник. На його батьківщині, в Китаї, зараз саме полудень. Отже, пекінська телевізійна станція починає свою передачу. Треба ввімкнути телевізор.

Насамперед — репортаж із Сахари. Кілька годин тому було закінчено будову тридцятої атомної електростанції для величезної насосної споруди. Дві третини колишньої пустелі вже стали родючими… Потім апарат переносить глядачів на Крайню Північ, у район робіт експедиції по отепленню Арктики… А слідом за тим на екрані з’являється перспектива великої зали.

Телевізійна камера швидко наближається до прозорої скляної призми, всередині якої спить ставний чоловік. Його груди повільно підводяться й опускаються. Рот — напіврозтулений.

Знайдений у кризі Арктики льотчик, соратник Амундсена, — живе! — урочисто звучить голос диктора. — Наука святкує ще одну перемогу над смертю… Слава академіку Тарабкіну та всім працівникам його інституту!

Чан-су присувається ближче до телевізора. А на екрані з’ являється обличчя академіка Тарабкіна.

Так, льотчика Северсона нам пощастило повернути до життя… — спокійно й зосереджено каже академік. — Ми ще тримаємо його на штучному сні; попереду в нас ще багато клопоту і тривог, але в найголовнішому ми вже перемогли…

Від радісного хвилювання на очі Чан-су навернулися сльози. Він вимкнув телевізор, ліг на канапу. Думкою полинув через космічний простір до академіка Тарабкіна, у Москву, що ото зараз горить ясною зорею на неосвітленій півкулі великого глобуса.

Раптом увагу академіка привернули неяскраві спалахи в небі недалеко від диска Землі. Кількома секундами пізніше спалахи повторились уже значно ближче. А потім, збуривши густу хмару пилу, на рівнину перед обсерваторією знизився незграбний на вигляд ракетоплан. Він під’ їхав на гусеничному шасі до ангара, зник у воротах шлюзової камери. А скоро по тому в двері кімнати Чан-су постукали.

Прошу! — сказав академік, підводячись з канапи. — А, це ви, Цагене!.. Дуже радий вас бачити!.. Щось трапилось?.. Ви так несподівано…

Керівник астрономічної обсерваторії на протилежному полюсі Місяця академік Цаген, — ще нестарий, стрункий чоловік, — мовчки потиснув руку Чан-су, витяг з кишені сувій кіноплівки і розгорнув його на столі.

Що ви на це скажете? — провів він пальцем по химерній зигзагоподібній лінії на целулоїдній стрічці. — Це — запис радіохвиль із Всесвіту.

А що тут особливого?.. Може, виявили ще якусь радіозірку?

А погляньте-но уважніше!.. — Цаген, ледве стримуючи переможний усміх, склав руки на грудях. — Погляньте!

Але ж я не бачу тут нічого спільного з радіоастрономією! — знизав плечима Чан-су. — Може, ви перехопили якісь радіосигнали з Землі?

Ні, мій друже, ці сигнали спіймані при вивченні сузір’я Центавра.

Тоді це означає… - Чан-су ще раз перебіг поглядом по целулоїдній стрічці. — Ви точно зафіксували джерело радіохвиль?

Звичайно! — посміхнувся Цаген. — Можу повідомити вас про ще цікавіше: на протязі того часу, поки я вивчаю ці сигнали, їхнє джерело помітно зсунулось по круговій орбіті навколо Центавра. Отже… отже, можна зробити висновок, що йдеться про планету.

Яка довжина хвилі?

Чотириста сантиметрів.

Чан-су потер рукою чоло: