Читати книгу - "Поєдинок у Чорному лісі"

Думаю, чим вона допоможе… Аж ні, заметушилася стара, щось там собі мудруючи, далі почув я дикий скрик Ксені, аж кинувся їй на поміч… Але стара кістлявою рукою на мене свариться… Все гаразд, мовляв… «Легше вже твоїй дівчині», — каже. «Можна йти? — питаю, бо боюсь, що хутірцем вже розголос пішов про несподіваних гостей. — Нам треба далі…» «Який швидкий, — зиркнула на мене бабусенція, — до світання перечекаєш… Німців близько немає і наших пройдисвітів — це вона так про бандерівців — не водиться… Так що спокійненько спочивай собі, дівчині полежати треба…» «Дружині моїй,» — кажу… «Бабці своїй розкажеш, — буркнула стара, — буде колись тобі за жінку, як сподобає собі такого…» Ксені ногу ганчір'ям туго сповила, щось пошепотіла, глянула на мене таким якимось жалісливим поглядом та й пішла собі… На світанні, ледь півні кукурікнули, білий туман за вікнами стояв, густий-прегустий, розбудила мене Ксеня. Стоїть зі своїм спорядженням за плечима, в торбині ж у неї рація, а це чималенька вага… Свіжа, бадьора… «Пора в дорогу! — каже. — Не турбуйся, з господинею я перемовилась… Ні ми її не бачили, ні вона нас…» Отака була пригода…

— І мені ніколи не розповідав, — з докором мовив Максименко. — Чого ж так, Тарасе? — Очі Максименку заволожились, журба світилась в його погляді.

— Чи багато ми про неї говорили з тобою? — запитав Тарас. — Мовчав, бо душу ятрити тобі не хотів. Бачив, як ти горе своє переживаєш важко…

— Ти знаєш, Тарасе, — після тривалої мовчанки озвався Максименко, — фашисти, втікаючи, не встигли вивезти свої архіви… Порпався я в них… Якоїсь документальної звістки про партизанку Костецьку шукав… Жодного сліду…

— Загинула вона, — опечалено озвався Тарас. — Взяти живцем фашисти її не могли… Не з таких вона, щоб здатися в полон… Вип'ємо світлої її пам'яті, раз у нас такий вже поминальний вечір випав…

— Не віриться досі, що її немає, — сказав Максименко, підіймаючи виповнений келишок. — Здається, не сьогодні-завтра одгукнеться звідкілясь… Отак, в такому неймовірному сподіванні і минають мої парубоцькі літа, — невесело посміхнувся він.

— Не одгукнеться! — гірко мовив Тарас. — У нашій пам'яті лиш одгукуватиметься…

Мовчки випили терпкого вина. Зіна сиділа зажурена, тиха. Максименко, якому вона чимось нагадувала Ксеню, завів з нею розмову про Запоріжжя. «Одразу ж заходився виконувати обіцяне — загітувати її повернутись додому… Хоче викликати у неї мікроностальгію — журбу за домівкою…» — подумав Тарас.

Він не дослухався, про що вони гомоніли. Спомини розхвилювали його уяву. Запалив цигарку і сидів незрушно, вдивляючись в невиразні видіння того далекого дня, коли загинула Ксеня…

…Вони виконали завдання. Підземна лабораторія, де фашисти провадили злочинні дослідження над в'язнями концтаборів, була виявлена. Німецький фельдшер, якого полонив Тарас, коли той надто далеко зайшов у ліс, збираючи гриби, розповів усе, що знав. Німець був ні переляканий, ні отетерілий несподіваною зустріччю з партизаном. Він одразу заявив, що є антифашистом, що увесь час шукав можливих контактів з росіянами, аби розповісти про таємницю досліджень, бо вважає це антигуманним, злочином перед людством. Тому і заходив поглибше в лісові хащі, сподіваючись на випадкову зустріч з місцевим населенням, хоч виходити за межі табору суворо заборонялось. Але доктор Кранге, який керує дослідженнями, великий любитель грибів. Він випрохав у коменданта табору дозвіл для свого підлеглого час від часу виходити в ліс на грибне полювання.

Той з великим незадоволенням погодився, обмеживши радіус пошуків у півкілометра. Комендант не йняв віри, що в цьому ведмежому кутку фельдшер може натрапити на кого-небудь, крім дикого звіра. Адже найближче людське мешкання розташоване за сотні кілометрів, навколо — болота і непролазні хащі…

Говорив німець ламаною російською мовою. Він страшенно хвилювався, що йому не повірять. Кілька разів по-ротфронтівськи підніс стиснений кулак над головою. А втім, мовив німець, він смерті не боїться. Він медик і знає ціну життя і смерті, тим більше, надивившись на ті жахи, що творяться в підземеллі, він втратив всілякий смак до життя. Руський партизан може його розстріляти. Але він не радить цього робити. Бо його зникнення викличе страшенну паніку. Якщо він не повернеться за півгодини до табору, навкіл гестапівці перериють на десятки кілометрів все догори дном. Вирватися партизанам не вдасться.

Німець сказав, що в лабораторії ведуться дослідження над в'язнями концтаборів, котрих привозять групами в п'ятдесят чоловік щотижня. Їм прищеплюють епідемічні захворювання. Після інкубаційного періоду хворих вивозять до крематоріїв, натомісць привозять інших. Незабаром мають прибути дитячі групи…

Табір охороняється посиленим гестапівським гарнізоном. Охоронці живуть десь неподалік, ізольовано од табору. Усім зроблено необхідні прищеплення але Кранге зажадав, щоб була виключена найменша можливість контакту охоронців з людьми, на яких велись досліди. Адже доктор вирощує невідомі культури вірусів і бактерій… Це жахливо. Це не наука, а найстрашніший злочин!.. Німець сказав, що подумував кінчити своє життя самогубством, чи самому заразитися однією з тих страшних хвороб, щоб у такий спосіб висловити свою солідарність з бідолашними в'язнями… Лабораторія діє вже майже півроку. Будували її теж в'язні. Усі вони були розстріляні…

Розповівши все це, німець знову підніс кулак над головою. «Гітлер капут!» — сказав він. «Капут, — відповів Тарас, потираючи долонями скроні, бо йому аж забракло повітря од такої інформації і гострим поколюванням в скронях озвалась недавня контузія, — і вашому Кранге теж капут… І всій вашій мерзенній лабораторії… Знищать її партизани, в'язнів звільнять, а хворих будете лікувати… Ясно? Оце інформація! Спасибі, спасибі…