Читати книгу - "Коханий волоцюга"

Гілько Курдик як головою об лід вдарився.

— То Любчина вовчиця! Неїна прихисниця! Вона, і тіко вона! От хоч ріжте мене на кавалки! Виходила її ота відьма потомственна, наврочиця холєрська, вилікувала, поставила на ноги і відправила у ліс. А мо’, й сама з нею пішла. Вона така! А що не може простити людям, то й насилає оце лихо ікласте на нас. А чого сторожа пропускає ту напасть лісову? Так через неї ж, через Любку, — напускає вона туману на людей, присипляє, щоб ніц не чули і з ружжа не пульнули.

Хтось вірить газеті, а хтось — дідові. Але над усіма разом, як чорна хмара на небі, зависла тривога. Положевці першими заговорили про переселення, а вже перед Зеленими святами взялися розбирати дерев’яну хату і перевозити її до Заозерного. Деревина міцна, казали, на новому місці хата ще сто років простоїть. А тут… Лісгосп закрили, школи немає, клуб вибитими вікнами глипає, покинуті хати розвалюються. Та ще й скоро вовків буде більше, ніж людей.

За Положевцями потягнулися й інші. Дід Гілько з самого ранечку перекочувався від обійстя до обійстя, перехиляв чарчину-другу за переїзд: «Щоб вам щістє і здоровлє приумножалося, щоб на новому місці були тіко добрі вісті», а тоді робив крутий розворот:

— І куди оце ви-те зібралися, як боцюни в ирій? Хіба по той бік озера земля медом намазана? Хіба там в коперації по півлітри щодня задарма дають? Страхопуди! Перебіжчики! Думаєте, як кинете село вовкам, то вони відчепляться од вас? Еге! Ждіте з моря погоди! Хіба вони за капустою сюди приходять? Їм голови ваші капустяні подавай! Їм погибель ваша потрібна! Бо то не просто вовки, не просто так. От! Вони й там вас знайдуть! Любка і неїна вовчиця і туди їх приведуть. От спомните мої слова! Я ж казав — ще тоді, як весіллє гуляли, як перезва йшла, треба було істребити ту чужаницю сіру. Срібного набоя треба було в ружжо. Я ж казав…

Захмелілого Гілька випихали у плечі. Його варнякання розтриюджувало і так стривожених людей, але нікого не зупиняло. Обійсть ставало все менше, село потроху згорталося, ховалося під зеленими заростями чагарників та бур’янів, як безлюдний острів під штормовими хвилями океану.

Що далі від Даркової хати, то більше сердилася сама на себе: ну навіщо було брати цей бісовий ровер? Ну навіщо? От горе-велосипедистка… Чи як там по-тутешньому — горе-роверистка? Могла ж зізнатися, що пробувала крутити педалі на такому крутому драндулеті ще пуцьвірінком зеленим, коли до бабусі на канікули їздила. Та й робилися ті не вельми вдалі спроби на рівній дорозі. А тут, на цьому забутому Богом і людьми кривулястому закутку поліського напівсела-напівмістечка, — вибоїна на вибоїні. Так і дивися, щоб не беркицьнутися у котрусь та не зламати собі шию. От замість того, щоб намотувати кілометри верхи, тягне тепер за собою цю стару залізяку з двома колесами, виготовленими ще за царя Гороха. Добре хоч на собі не несе.

Звісно ж, могла б сказати… Але ж він:

— Вибачєйте, паняночко-городяночко: метро в нас немає, гелікоптери тимчасово не літають, тролейбуси передбачаються у тридцять п’ятому столітті… Пропоную взяти чудо людської цивілізації під назвою «ровер». Бо до автостанції далеко, а дощ уже на носі. Не хотілося б, щоб такого симпатичненького змочив.

— Але ж…

— Ніяких «але ж». Поставиш у касирки. Там така руденька веснянкувата фіфочка у віконечці, Олею звуть. Вона тут неподалік від мене живе — часом навіть забігає, молоко приносить. Від автостанції і доставить ровера. А не доставить… Не велика втрата — все одно він мені вже… як зайцю стоп-сигнал… У мене теперички своя машина.

І голосно ляснув долонею по блискучому колесу візка.

От якраз після того «як зайцю стоп-сигнал» та ляскання її наче перемкнуло. Хотіла щось сказати — слова застрягли в горлі, аж дихати стало важко. Спробувала їх проштовхнути, а вони ледь висковзували і леденіли на льоту, як дощові краплі на морозі, тільки — дзінь-дзінь об тишу. Закашлялася і замовкла. Зімітувала усмішку одерев’янілими вустами, ніяково подивилася у Даркові очі. А в них…

А що в них?! Насмішка? Настороженість? Здивування? Вдячність? Хіба вона могла вгадати, що у його чорнющих перських очах? Вони завжди були для неї загадкою. Загадкою і залишилися. Взяти б і запитати, отак-от навпростець: «Що означає, ваша величносте Дарію Другий, ваш погляд на рабу Божу Іванну?» Але хіба він скаже? Тільки засміється і знову заховається за той сміх. Ет… Вивела із закапелка тісного коридорчика велосипед і повела бруківкою в бік центру. Хай уже буде так, як він сказав.

Осіння мжичка переходила в дощ, дрібненький і колючий. О! Вже й справді кілька крапель на носі. Таки не встигне добратися сухою до автостанції — без