Читати книгу - "Пан Ібрагім та квіти Корану"

Якось рано-вранці у двері постукала поліція. Вони кричали, як у фільмах:

— Відчиніть! Поліція!

Я подумав: ну от, усе скінчилося, я надто довго брехав, зараз вони мене заарештують.

Я вдягнув халат і відімкнув усі замки. На вигляд вони були не такими вже й страшними, як я уявляв, і навіть чемно запитали, чи можна зайти. Правду кажучи, я також волів спершу одягтися перед тим, як поїхати у в’язницю.

У вітальні інспектор поліції взяв мене за руку і лагідно сказав:

— Хлопче, у нас для вас погана новина. Ваш батько помер.

Одразу й не скажеш, що мене більше вразило: смерть батька чи звернення поліцейського на «Ви». У будь-якому разі, я так і сів у крісло.

— Він кинувся під поїзд поблизу Марселя.

Отакої, дивина та й годі, їхати аж у Марсель, щоб це зробити! Поїзди є скрізь. У Парижі їх стільки ж, якщо не більше. Очевидно, я так ніколи й не зрозумію свого батька.

— Все вказує на те, що ваш батько був у розпачі й сам укоротив собі віку.

Батько, що кінчає життя самогубством… Цей факт явно не допоможе мені краще себе почувати. Врешті-решт, можливо, вже краще мати батька, який тебе покинув. Принаймні я міг би вважати, що його гризе сумління.

Здавалося, поліцейські розуміли моє мовчання. Вони оглянули порожню бібліотеку, похмуру квартиру, кажучи собі подумки, що за кілька хвилин вони звідси підуть.

— Кому ми повинні повідомити цю новину, хлопче?

Тут я, нарешті, відреагував адекватно. Я встав і пішов за клаптиком паперу з чотирма іменами, що їх залишив батько. Інспектор поклав список у кишеню.

— Ми доручимо всі ці клопоти службі соціальної допомоги.

Потім він наблизився до мене з поглядом побитого собаки, і тут я відчув, що в нього буде якесь ненормальне прохання:

— Зараз я маю звернутись до вас з одним делікатним проханням: ви повинні упізнати тіло.

Це прохання спрацювало, як сигнал тривоги. Я почав ревіти так, ніби натиснули якусь кнопку. Поліцейські товклися довкола мене, шукаючи вимикач. Проте, не з їхнім щастям, цим вимикачем був я сам, а я ніяк не міг зупинитись.

Пан Ібрагім таки був чудовим. Почувши мої крики, він одразу ж піднявся, миттєво оцінив ситуацію і сказав, що він сам поїде до Марселя, щоб упізнати тіло. Спочатку поліцейські поставилися до нього недовірливо (завагалися?), бо він справді дуже скидався на араба, але я знову почав верещати, тож вони пристали на пропозицію пана Ібрагіма.

Після похорону я запитав у пана Ібрагіма:

— Відколи, пане Ібрагіме, ви все зрозуміли про мого батька?

— Ще в Кабурі. Знаєш, Момо, ти не повинен гніватися на батька.

— Справді? І чому ж? Батько, який занапащає моє життя, кидає мене і заподіює собі смерть, — це справді диявольський капітал довіри до життя. І на додачу я ще не повинен на нього гніватись?

— У твого батька не було нікого, хто послужив би йому прикладом. Він дуже рано втратив батьків, бо їх забрали нацисти і вони загинули в концтаборах. Твій батько так і не прийшов до тями від того, що йому пощастило цього уникнути. Можливо, він почував себе винним за те, що залишився живим. Він не просто так кинувся під поїзд.

— Тоді чому?

— Його батьків відправили на смерть поїздом. Можливо, все своє життя він шукав свій поїзд… Якщо в нього не було бажання жити, то не через тебе, Момо, а через те, щó з ним трапилось або не трапилося до твоєї появи на світ.

Потім він ткнув мені в кишеню кілька купюр.

— Тримай, сходи на Райську вулицю. Дівчата питають, як там твоя книжка про них…

Я вирішив змінити все у своїй квартирі на Голубій вулиці. Пан Ібрагім дав мені фарби і щітки. А також порадив, як довести до сказу службу соціальної допомоги й потягнути час.

Якось по обіді, коли я повідчиняв усі вікна, щоб вивітрити запах акрилової фарби, у квартиру зайшла якась жінка. Не знаю чому, але з її ніяковості, вагання, боязні пройти між приставними драбинами й оминути плями на підлозі, я одразу зрозумів, хто це.

Я удав, що цілковито поглинутий своєю справою.

Нарешті вона зважилася злегка покашляти.

А я розіграв здивування:

— Ви когось шукаєте?

— Мені потрібен Мойсей, — сказала моя мама.

Було кумедно спостерігати, як важко їй давалося моє ім’я, ніби воно не проходило їй крізь горло.

Я отримав найвищу насолоду, знущаючись із неї.

— А ви хто?

— Його матір.

Бідна жінка, мені її аж шкода. Вона в такому стані! Їй, напевно, довелося докласти неймовірних зусиль, щоб сюди