Читати книгу - "Маленький Бізон"

Тієї весни я багато думав про нашого чаклуна Білого Вовка. Я вірив, що тільки він один міг допомогти мені в турботах і з'ясувати справу, яка тоді мене мучила найбільше. Адже чаклун знав усі таємниці життя, отож мусив також знати, де зараз Кошлате Орлятко та коли я його побачу.

Намет-тіпі Білого Вовка стояв у таборі трохи віддалік; він був найбільший і вже здалека впадав в око своїми малюнками. Поруч з фігурою Білого Вовка виднілися на ньому різні кольорові знаки, такі таємничі, що у нас, дітей, завжди дрижаки бігали по спині, коли ми на них дивилися. Скільки разів я наближався до цього намету, щоб заговорити з Білим Вовком, спитати його про Кошлате Орлятко! Але з цього нічого не виходило. Тільки-но я підходив до намету, як в горлі мені пересихало: від хвилювання й страху я не міг видушити з себе й слова. Я страшенно соромився перед самим собою оцієї слабодухості. І я ж добре розумів, що Білий Вовк нічого поганого мені не вдіє, а все-таки його чари зводили нанівець усі мої наміри і я кидався навтьоки.

Намет Білого Вовка вабив до себе й мого старшого брата Міцного Голоса та його друзів, хоча й зовсім з інших причин. Кожен індієць замолоду мріяв стати чаклуном, який мав необмежену силу і без сумніву більший вплив на плем'я, аніж вождь. У кожному великому таборі було кілька вождів і багато членів ради, яка керувала племенем, але тільки один чаклун, і він пильнував своєї влади і своїх таємниць так само завзято, як і власне життя. Чаклун виконував три обов'язки: лікаря, радника у найскладніших справах свого племені і жерця.

За прадавнім звичаєм чаклун неодмінно мусив обрати собі наступника. Він вишукував його з-поміж хлопців дванадцяти-тринадцяти років і, звичайно, брав найхоробрішого й найрозумнішого. Це мусив бути юнак, який завжди верховодив серед своїх ровесників в усіх розвагах, юнак, про якого всі казали, що він має щасливу руку.

Чаклун звертався до батьків з запитанням, чи згодяться вони віддати йому сина. Для сім'ї й самого хлопця це була неабияка честь, і я не знаю випадку, щоб хтось відмовив чаклунові. Виховання і навчання майбутнього ворожбита тривало кільканадцять років, і це була дуже тяжка життєва школа.

Насамперед чаклун на півроку забирав учня в безлюдні долини Скелястих гір і там давав йому перші вказівки. Найважливішим завданням в цей час було — як казав чаклун — здобути перевагу духа над тілом. Для цього учень голодував по кілька днів, і вчився зносити біль без тремтіння. З далекої подорожі він повертався зовсім іншим, і хлопці не пізнавали веселого товариша своїх забав.

У нас, дітлахів, такий юнак завжди викликав подив: ми відчували, що він володіє якоюсь великою таємницею, котра відмежовує його від нас, але котру він не може виказати навіть найближчим друзям. Такі подорожі чаклуна з учнем тривали років зо три. Тіло хлопця гартувалося як сталь, а сила волі зміцнювалась до такої міри, що найтяжчий біль він переносив не здригаючись.

Після такого вступу починалося справжнє виховання. Учень опановував таємниці медицини і вивчав діяння різних трав. Оскільки в індійців ніщо важливе не відбувалося без чаклуна, хлопець вивчав також різні заклинання, вчився ворожити і мати зносини з духами. Тепер, через довгі роки, я знаю, що в цьому було багато ошуканства, але правда й те, що за цією заслоною крилося й справжнє знання таємниць природи. Чаклун був насамперед чудовим природознавцем, і це давало йому величезну перевагу над іншими індійцями, які так залежали в своєму існуванні від сил природи. Приміром, чаклун «ворожив», в якому місяці та де саме ми знайдемо найбільше дичини, й рідко траплялося, щоб його слова не справдилися. Казали, що його повчають духи, але по суті чаклун просто робив висновки з різних явищ природи.

У вихованні майбутнього чаклуна найбільше враження справляв на нас період «семи наметів», який тривав сім років. Чаклун власноручно будував спеціальний намет і збирав у ньому різноманітні знаряддя, потрібні для його «науки». В цьому наметі учень жив цілий рік і вивчав різні «чари», які сьогодні назвали б фокусами. Через рік він складав чаклунові кількаденний іспит, на якому показував своє вміння. Потім переходив до іншого намету з іншими знаряддями, і так удосконалювався сім років.

… Білий Вовк був чесним чаклуном і без сумніву допомагав нашій групі в її нелегкому житті. Але про інших чаклунів не можна було сказати те ж саме. Вони мали величезну владу над своїм народом і частенько зловживали нею. Навіть там, де чаклуни й не виявляли злої волі, вони заважали народові іти вперед, були ворогами поступу.

Заклинання Білого Вовка здавалися нам вершиною чаклунської майстерності і були для нас несхибним доказом його зв'язків з невидимими духами. Зараз я пояснюю це собі інакше. Впливові заклинань Білого Вовка дуже допомагало й те, що ми всі вірили в їхню силу, але пояснювалось це просто: чаклуй знав властивості різноманітних трав, і вміння його полягало в тому, що він умів непомітно застосовувати ліки й отрути.

Не раз ми ховалися десь біля намету Білого Вовка і з завмерлим серцем слухали незвичайні звуки, які звідти долинали. Ми відрізняли торохтіння чаклунського бубна «мітіявін» і тішили себе