Читати книгу - "Дикі банани"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Виїхавши з Ханоя, ми відразу ж побачили гори, які вимальовувалися в блакитній далині на західному боці горизонту. За годину швидкої їзди ми наблизилися до них. Кількасотметрові стрімкі скелясті велетні самотньо стирчать серед рисових полів, а далі зливаються в гірські пасма. Тут, на неродючих гірських схилах, живуть люди досить численного племені муонг, що прославилося своїм акробатичним танком «бамбука».
Внизу, в родючих долинах, мешкають в’єтнамці, які оселилися тут багато віків тому.
Разом з людьми по шосе йшло багато собак. Часто вони, зручно вмостившись, лежали посеред дороги, не звертаючи ніякої уваги на автомашину. Щоб не задавити їх, шофер мусив об’їжджати.
Народи В’єтнаму, Лаосу і Камбоджі, а також китайці їдять собаче м’ясо. Тільки плем’я яо, яке в’єтнамці називають ман, становить один з небагатьох винятків. За міфічною легендою їхнім прабатьком був пес, через те жоден яо нізащо в світі не з’їсть собачого фрикасе. Інші народності й племена вважають, що собаки — їстівна тварина, як свині або домашня птиця.
За кілька кілометрів од містечка Хоа Він ми побачили на шосе гицеля. Я попросив зупинити машину і вийшов. Мої товариші Хунг, Тунг і Дьєн вискочили за мною. Гицель на невеличкому візку віз кількох собак. Кожен з них сидів окремо у плоскому кошику. В таких кошиках тут возять на базар свиней. За візком бігли ще чотири собаки. Їх зв’язали між собою так, що один без одного не міг втекти. Але собаки й не думали тікати.
Ця картина для європейця дуже незвична, та хіба розчулився б я, побачивши, як везуть на базар курей? Звісно, ні.
Не слід забувати про одну важливу, а може й вирішальну обставину: на Сході люди споконвіку голодували. Щоб не померти, вони їли все, що потрапляло до рук. Певна річ, навчилися їсти й собак. Європа навіть у найтяжчі часи не переживала таких нестатків.
Неподалік Хоа Біна ми під’їхали до великої річки і просувалися вздовж берега. Це була річка Чорна, після Червоної — найбільша водна артерія Північного В’єтнаму. Як і всі місцеві великі річки, вона бере свій початок у Китаї, в горах Юннань. В її басейні живуть переважно таї, народ із знаменитими і особливими звичаями, з якими я мав ближче познайомитися трохи згодом.
Хоа Бін — чимале містечко, в ньому понад дві тисячі населення. Розкинулося воно в тому місці, де річка Чорна витікає з гірських ущелин Сіп Сонг Чо Таї і створює широку рисову долину. Це останнє зосередження в’єтнамців: звідси на захід живуть уже національні меншості. В горах, що оточують місто, оселилося плем’я муонг.
Коли ми в’їхали до містечка, нас вразило незвичайне пожвавлення і святковий настрій мешканців. На головній і, здається, єдиній вулиці багато людей, особливо молоді. То було сьоме листопада, річниця Великої Жовтневої соціалістичної революції! Озброєні фотоапаратами, ми швидко змішалися з юрбою. Я, єдина в Хоа Біні і в цілій околиці європейська дивовижа, типовий довгоносик, як називали колись в Азії європейців, а до того ж ще поляк — балан, як казали в’єтнамці, викликав доброзичливу сенсацію. В очах жителів містечка я був ювіляром; правда, тут знали, що поляк — не росіянин, але ж Польща і Радянський Союз — сусіди і розташовані десь там в Європі так далеко від Хоа Біна.
Хунг, Тунг і Дьєн дружнім колом оточили мене. До них приєдналися двоє солдатів з експедиції і шофери. Усмішки, знайомства, дружні потиски рук. Підходили місцеві і повітові службовці і ще якісь люди, і всі тиснули мені руку. Я сердечно привітав учителя і начальника поліції, потискував руки дорослим, юнакам і дітям, поздоровкався з якимось чоловіком у тюрбані, що був страшенно вражений. Потім виявилося, що він з племені муонг.
Тунг, Дьєн і Хунг червоніли від задоволення. Раптом Тунг почав весело про щось розмовляти з групою молоді і потім звернувся до мене.
— Ви, товаришу, знаєте, як ми любимо нашого президента і чому називаємо його Дядечком Хо?
— Авжеж знаю.
— От і тутешні діти називають вас, товаришу, Дядечком, — закінчив урочисто Тунг.
В’єтнамський народ надзвичайно гостинний. Скільки я подорожував по цій країні, мене всюди зустрічали так само щиро і сердечно, як у Хоа Біні, особливо молодь.
На своєму шляху ми зустрічали багато дівчат, молодших і старших, рідше — жінок. Вони були не такими сміливими, як хлопці, але теж зацікавилися баланом. Я помітив, що Тунг, Дьєн і Хунг майже зовсім не звертали на них уваги, а якщо й кидали погляд, то мимохідь, ніби вважали дівчат за надзвичайне зло, від якого мене треба оберігати. Коли траплялося, що в натовпі ми могли зіткнутися з групою дівчат віч-на-віч, товариське коло скеровувало мене в інший бік. Звичайно, шкода! Мені дуже хотілося сфотографувати їх. В усякому разі дірки в небі від цього не було б.
Ввечері, коли стемніло, на закінчення свята на площі показували радянський кінофільм.
Не дочекавшися кінця фільму, ми пішли на квартиру, відведену для нас на постоялому дворі, що належав адміністративному комітетові. Тільки-но ми появилися, як із темряви виринув молоденький Ху Ван Туйєн і відразу повів мене вмиватися: на подвір’ї, під дахом, було приготовано миску з теплою водою, пахуче мило і свіжий рушник. Я повинен був помитися до пояса. Ху Ван Туйєн був з усіх поглядів винятковим юнаком: круглоголовий і дуже схожий на ескімоса, він відзначався також чисто ескімоською благодушністю. На його обличчі грала широка посмішка, і він завжди наспівував щось веселе. Чарівний хлопець.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дикі банани», після закриття браузера.