Читати книгу - "Пастка для ґеймера"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ну, згадаймо, — зацікавився Стас. — Хто тоді був, пам’ятаєте?
— Ти був, — примружилася Софійка. — Я точно пам’ятаю.
— Так, я був, — спокійно відповів Стас. — І ти була. І Марта, й Вован, і всі ми…
— Але ніхто з нас не міг цього зробити! — вигукнула Марта.
— А проте — зробив… — меланхолійно завважив Артем.
— Може, це Іван? — міркував Василь. — Він теж тоді, здається, не поспішав на перерву. І грошей у нього завжди немає — сім’я небагата…
— Точно! — вигукнула Софійка. — Крім нього — нема кому. І взагалі, він якийсь неприємний, тільки вчить уроки й мовчить.
— О-па! — замислилася Марта. — Схоже, що таки він…
— Не може бути, не вірю, — знизала плечима Таня. — Він цілком нормальний. До того ж його також обшукували і нічого не знайшли.
— Він колись позичив гроші у мене, — згадав Артем, — але потім усі віддав. І вчасно.
— А у нас у школі, в паралельному класі, якось один хлопець поцупив гаманця у свого товариша, — розповів Валерій. — А «потерпілий», як кажуть менти, розповів усе своєму таточку. І після тієї розповіді така братва розбиралася зі злодієм, що тому мало не здалося… Усе віддав і ще й на колінах вибачення просив. Татусь той, як виявилося, був натуральним бандюганом, бригадиром.
Усі замовкли, обмірковуючи почуте й гадаючи, хто ж із класу — злодій…
Глава 7ЕВТАНАЗІЯ
Оля відчувала, що все навкруги змінилося. Чи, може, це змінилася вона? Та ні, вона така ж, як і була. Звідки тоді виникло оте відчуття змін, раптового плину, зсуву? Не хотілося вчитися, їсти. Як не дивно, легше було поринати в сон, бо тільки у снах все зоставалося на своїх місцях, нехай і викривлене, спотворене нічними фантазіями… Оля не знала, з ким можна було поговорити про свій стан: батьків тільки налякаєш, вони ще подумають, що з нею трапилися якісь негаразди; а друзям треба довго пояснювати.
На перервах між уроками вона намагалася піймати погляд Вови, але той вперто уникав дивитися їй у вічі. Втім, не лише їй. Він став відлюдькуватим, вдивлявся кудись поверх голів усіх своїх однокласників. Оля якось спеціально, проходячи повз Вову, випустила з рук диск із записами тих виконавців, яких, як вона знала, він любив. Проте Вова не заговорив до неї, а лише мовчки підняв диск і простягнув Олі. Вона взяла, ледь чутно сказала: «Дякую». Власне на цьому їхнє спілкування тоді й закінчилося.
Уперше їй щось дошкуляло, коли вона немовби новим, стороннім поглядом вдивлялася у просвітлене обличчя Стаса. А просвітленим і незвичним воно стало відтоді, як Таня змінила зачіску і стиль одягу. Невже цього досить, щоб хтось побачив тебе — начебто нову, однак справжню? Але ж це смішно: зачесатися не на той бік, замінити наївне плаття на джемпер в обтяжку і модні джинси, аби хтось мав тебе за людину? Цікаву людину…
— Як там Сашко? — запитала в Юлі після уроків Ольга. — Нічого нового не чути?
— Та хіба ж допитаєшся у його батьків? — невдоволено, розтягуючи слова, сказала Юля. — Бачила Світлану, Сашкову маму, вона виходила з кабінету директора, навіщось вона приходила до нашого Георгія. Ну, я до неї… А вона якось скоса глянула на мене. Нічого до пуття не розповіла. Та хіба від цих предів щось розумне коли почуєш? Хрін із нею. Єдине зрозуміло: поки що йти до нього сенсу немає. Лікарі все одно не пустять. Там, у травматології, порядки суворі. Колись батько потрапив до такого відділення, я пам’ятаю… А хіба Вован тебе більше не цікавить?
— До чого тут Вован?
— Ну, як до чого? — пильно глянула на Ольгу Юля. — Я ж бачу, як ти йому у вічі зазираєш… А він став якийсь дивний. Мов підмінили. Зовсім чужий.
— Я теж помітила, — тихо мовила Оля.
— Може, закохався? — усміхнулася Юля.
— У кого? — несподівано схвильовано вигукнула Оля.
— Ну, я не знаю… — знизала плечима Юля. — Може, якась коза з іншої школи. А може, й не закохався.
— Тоді що з ним коїться? — не розуміла Оля.
— Точно, не закохався, — міркувала Юля. — Якби закохався, то вчився б на самі п’ять-шість-сім. А в нього все окей…
— Може, — висловила здогад Оля, — на «траву» присів? Якось він лялякав про кайф…
— Навіть не знаю… На «траву» не схоже, — скривилася Юля. — Я не такий і знавець, але крім його замкненості у собі, наче нічого такого підозрілого… А може, йому брателло, відомий кайфоман, якусь нову херню підсунув?
— Може бути, — зітхнула Оля.
— Ти не переймайся передчасно, — авторитетно заявила Юля. — Може, він справді втюхався в якусь овечку з косичками. Ти, головне, своєї поведінки не змінюй. За ним не ходи, в очі не заглядай, але і не впадай у повний ігнор. По-перше, це його відштовхне, а по-друге, всілякі Марти й Софії будуть патякати про тебе, бо побачать, що ти теж змінилася.
— Спробую, — погодилася Оля. — Дякую тобі.
— Та, пусте, — відмахнулася Юля.
— А зайдімо кудись у спокійне місце, покуримо, — несподівано запропонувала Ольга.
— Bay! — здивувалася Юля. — Та ти ж не куриш! Казала, що не хочеш мавпувати інших.
— Ну… — завагалася Ольга. — Я і не курю, але один раз можна.
— Гаразд, ходімо, — усміхнулася Юля. — Може, тобі полегшає…
Дівчата вийшли зі шкільного двору й попрямували повз сусідній будинок до арки в жовтій п’ятиповерхівці. За «жовтим домом», як його називали школярі, був прохід до базару, густо засаджений деревами і кущами бузку, — і там легко було знайти затишне місце, сховане від стороннього ока. На лавочках сиділи молоді мами, у візках спали або пищали їхні немовлята. Зрідка якісь дядьки розпивали по кутках горілку, але зазвичай робили це більш-менш тихо і без скандалів, закушуючи грубо наламаним хлібом і «порубаною» дешевою ковбасою.
Дівчата завернули у знайомий закуток і несподівано
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пастка для ґеймера», після закриття браузера.