Читати книгу - "Емісар"

Тому завагалася лише якусь секунду, а потім промовила:

— Гаразд, їдемо. Там розберемося.

Усе йшло за планом. Я затяг машину на стоянку, а потім її саму повіз на завод штучних шкір, загублений у нетрях цього шкарадного містечка. Вона була стурбована, щоб не сказати більше, і запитала:

— Ви можете бути цей день зі мною, щоб допомагати?

— Як скажете, пані Інго. Якщо вам потрібно.

— Дякую, — відповіла вона, ніби й не було отої нашої зустрічі тижневої давнини. — І давайте без пані. По-простому. І скажіть, як вас звати. Пробачте, я не пам’ятаю.

Ну, ще б…

Місто було поділене вузькими вуличками з купою світлофорів, на яких ми весь час застрягали. На одному з них поперед нас вперся пенсіонер на роздовбаному «Москвичі». Ящики не давали закритися кришці багажника, а сам бідолаха заглох і ніяк не міг рушити з місця.

— Б-лін… Коли вже бензин скочить до двадцятки за літру, щоб усі ці консервні банки одночасно припинили плутатися під ногами!

Я промовчав, обережно вивертаючи на перехрестя.

На заводі вона затрималася годину, і тоді ми погнали до Дніпропетровська вирішувати ще якісь справи. Вона знову спізнювалася. Машина її так і залишилася на стоянці. Дорогою переважно мовчали. Інга спромоглася, правда, поцікавитися моїми справами і наслідками свого чуйного ставлення, але я бачив, що їй не до цього, тому й відмахнувся. А невдачі, схоже, збиралися затягтися. Заминка в якомусь управлінні виявилася серйозною і, залишивши її у Дніпропетровську, я повернувся назад, на ту саму фабрику, де мав просити і пропонувати вже від її імені. Зустрілися ми лише о п’ятій наступного дня.

— Ну як? — запитав я, коли вона сіла в машину.

— Країна олігофренів… — безбарвно промовила Інга. — Все. Оформила. Дістали вони мене по повній програмі. А ви?

— Нормально. Тримав їх, поки не прийшов факс від вас. Тепер усе в ажурі. Навіть папери мені на руки видали.

Я віддав їй теку. Переглянувши кілька аркушів, Інга промовила:

— Якби не ви, я могла б ой як влетіти. Трапляються такі накладки. Хтось інший з фірми просто не встиг би приїхати і зробити те, що зробили ви. Отак-от, не знаєш, де тебе западло підстереже… Тепер лишається тільки одна проблема.

— Ну, це не проблема, — знизав я плечима. — Повертаємося, знаходимо автомайстерню, а далі — були б гроші…

— Та ні, я не цю проблему мала на увазі, — похитала головою Інга. — Це дійсно дрібниці. Я про інше. Мала на увазі вас.

— Хіба я проблема? — подив мій звучав більш ніж природно. — Мені здається, швидше навпаки.

— Тепер для мене проблема. Мушу вам сказати, що я справедлива людина і не маю звички робити з морди халяву.

— Я помітив…

Та не звернувши уваги на мій заштрик, Інга продовжувала:

— Тоді я вчинила справедливо. А от тепер… Тепер мені так не виходить. Я хочу знати, які наслідки для вас це мало.

— Давайте краще облишимо, — запропонував я, заводячи мотор. — Поїхали. Потрібно закінчити з вашою машиною.

— Потрібно. Але спочатку пообідаємо, хоч швидше це вже буде вечеря. Поїхали, тут недалеко.

Вона не бажала слухати моїх заперечень і невдовзі ми під’їхали до ресторанчику під назвою «Загреб». Ця одноповерхова споруда пропагувала балканську кухню і, судячи з інтер’єру, була недешевою.

— Мені не подобається цей ресторан, — заявив я, ступаючи на поріг, і пояснив на її німе здивування. — Він, здається, дорогий.

— Володю, — вона взяла мене за руку. — Оскільки ви вже слухаєте мене від початку нашої зустрічі, то давайте вже до кінця. Я вас прошу. Не пошкодуєте. Дивіться, як усе йде гарно. Покладіться на мене. Вважайте, ми відмічаємо вдалий контракт. Я можу собі це дозволити.

— Гаразд, — скривився я. — Дозволяйте.

Образа моя виглядала непідробно і це вже не було акторство. Я дійсно, на відміну від неї, не міг собі дозволити не те що шикарного ресторану, а практично взагалі нічого.

— Випийте, розслабтеся, — сказала вона, коли офіціант відійшов. — Я поведу машину. До мене не вчепляться, я вмію з ними.

Я мовчки слухняно перехилив келишок коньяку і вп’явся поглядом у точку на стіні.

— А тепер усе-таки скажіть, — попросила Інга, — які наслідки вашої невдачі тоді… коли ви просили мене, а я відмовила.

— Втратив роботу. Там також не вписатися — означало солідні фінансові втрати.

— Я візьму вас на роботу, — сказала вона.

— У вас погана звичка, — зауважив я, взявшись за виделку. — Хочу страчую — хочу милую. Замашки якісь… царські. Не всім таке подобається. У мене, наприклад, викликає бажання триматися від вас подалі.

— А допомагаєте мені…

— Не знав, що це у вас так відверто.

— Ви не так зрозуміли, — терпляче пояснила вона. — Просто хочу щось зробити для вас. Якось виправити те, що сталося.

— Дякую, — сказав я, — мені під вашим керівництвом працювати не хочеться. Чесно, не хочеться.

— А дарма, — щиро промовила Інга, дивлячись мені в очі. — Шкода, що у вас про мене склалося неправильне враження. Ну, ви ще подумаєте, вечір тільки починається, якщо, звісно, не кинете мене тут і зараз. А тим часом запропоную вам поділити прибуток від цього контракту. Мій особистий прибуток, звісно. Це буде справедливо.

Я промовчав.

Їжа була смачною, а я добряче голодним. І я захопився, не одразу помітивши, що вона дивиться, як я їм. А коли побачив, шматок мало не став поперек горла.

— Пробачте, — злякалася Інга. — Я… мала вас давно нагодувати по-людськи. Просто пішла з головою у свої справи.

Не в змозі нормально відкашлятися, я не побачив, що до нашого столика підійшли, і лише коли