Читати книгу - "Емісар"

— Тоді ми вас просимо до свого столика, — вів своєї молодик.

У кутку сиділо ще троє схожих і вели розмову, навіть не дивлячись у наш бік.

— Я також вас прошу, — сказала Інга, — дати мені спокій. Дайте нам поїсти.

— А ви подумайте, — наполягав той. — Мої друзі вас також запрошують.

Далі мовчати з мого боку було б не логічним.

— Послухайте, — промовив я, — вам же ясно сказали, що не мають бажання з вами спілкуватися. Облиште нас, інакше ми звернемося до адміністрації закладу.

Як на мене, це звучало переконливо. Чомусь здалося, що адміністрація подібного закладу такі питання повинна вирішувати. Він подивився на мене довгим поглядом крізь окуляри і не сказав нічого. Хлопці сиділи ще зо п’ять хвилин, а потім усі разом підвелися і вийшли. Той, що підходив до нас, навмисне перекинув пляшку на своєму столі. Пиво потекло по скатертині.

— У нас будуть нові пригоди, — впевнено сказав я, хоч і такий поворот аж ніяк не був запланований моїми босами, адже мене не попереджали.

— Не думаю, — промовила Інга. — Здається, я їх бачила десь поблизу. Знаєш, зараз вештаються такі, ну, типу байкери. Вже наче й не діти, але дур з голови ще повністю не повиходила. От їхні чотири мотоцикли наче перед очима стоять.

Я з усіма своїми «розвідницькими» навичками не міг пригадати чотири мотоцикли поза всяке бажання. Сидіти у ресторані більше не хотілося.

— Ходімо, — запропонував я. — Не стирчати ж нам тут вічно.

Я простяг їй ключі від «Ниви-Шевроле».

Усе стало зрозуміло одразу по виході з ресторану. Чотири мотоцикли стояли у рядочок метрів за десять позаду нашої машини, а вони курили, посідавши збоку на них.

— Значить так. Ти ідеш перша. Машина на сигналізації. Відкриваєш — і зразу під моїм сидінням монтировка. Даєш її мені. Це у разі, якщо вони зразу кинуться до нас. Якщо ні, то зразу сідаєш на пасажирське місце і вестиму все-таки я.

Вона тільки здивовано глянула на мене. Напевно, з цією жінкою досі так не говорив ніхто.

— Якщо зчепиться бійка, — додав я, — то одразу розганяєшся і тараниш задом усі їхні мотоцикли. Зрозуміла?

— А машина? — тільки й вимовила вона.

— Слухай, що тобі говорять, — просичав я, крокуючи уперед.

Ситуація пішла за першим сценарієм. Вони відліпили свої зади від мотоциклів і рушили на нас. І металеву трубу в руках одного з них я також побачив одразу. Цієї ж миті пискнула сигналом наша машина, розблоковуючи замки, і почулося відкривання дверцят.

— Хлопці, одну хвилину, — підняв я руку вперед у намаганні виграти якусь секунду, аби й собі отримати зброю. — Давайте інакше вирішимо справу…

Але слухати пропозицій вони не хотіли. А я зробив ще крок назустріч, затуляючи собою Інгу та відчинені дверцята «Ниви», щоб вони не зорієнтувалися. Ні, це було чортзна-що. Мої «господарі» не мали б зараз вбивати мене металевими трубами у руках цих ідіотів!

Залізо у відставленій назад руці відчулося вчасно, і хоч я, звісно, волів би, щоб це була не монтировка, а дещо інше, вона зіграла свою роль. Дзенькнуло — і труба, що мала проламати мені голову, відхилилася убік, а я, відбивши удар, рубонув тією ж монтировкою його по обличчі. І моментально заревів мотор «Ниви», яка, скреготнувши шинами, понеслась у шеренгу незвичного вигляду довготілесих мотоциклів. Гуркіт, з яким усе це ввалилось у стіну будинку, справив враження, а я, не чекаючи слів, які мали зірватися з язиків цих байкерів, рубонув по руках найближчого, що тримав ланцюг. А потім ще раз того першого, щоб «відключити» зовсім. От тепер вони спам’ятались остаточно, і я вже не мав можливості вскочити у прочинені Інгою задні дверцята.

Фехтувати з цими хлопцями було одне задоволення, навіть монтировкою, яка тепер уже була у моїй правій руці. Кожен має займатися своєю справою. Тому один отримав колючий удар у верхню частину живота і, якби це була шабля, йому б нічого вже не допомогло. Другий, так і не зумівши поцілити у мене трубою, отримав два удари з розвороту по руках, а потім в коліно і його тільки довелося штовхнути ногою для довершення ефекту.

Знову заскреготали шини і ми понеслися вулицями найбільш бандитського, як потім пояснила Інга, району Дніпропетровська. Я розслабився лише тоді, коли ми переїхали міст і потрапили на правобережжя. Вона вела машину зосереджено і мовчала. А я думав, що все-таки приємніше мати справу з жінками, які не вищать і не хапаються за голову, а мовчки роблять що належить.

Їй відлягло тільки за межами об’їзної.

— Н-да… промовила Інга. — Не мій день сьогодні, не мій. Надто багато неприємностей. Знала б, краще було взагалі «закласти» на цей контракт…

— Усе позаду, — промовив я. — Тепер уже все.

— Так, — погодилася вона. — Завтра ремонтуватимемо вже дві машини. Якби хто сказав, що можна вляпатись у таке, ніколи не повірила б.

— Ви необережні, — зауважив я. — У такі поїздки не годилося б їздити самій. Я гадав, що возите з собою хоч якогось охоронця.

— Ото ж бо й воно, що якогось, — їдко посміхнулася Інга. — У Черкасах мій… охоронець. Нажерся чогось, дебіл. В інфекційному відділенні. Перед Черкасами вже щодесять хвилин зупинялися.

— З кожним може трапитись. А самі? Судячи з вашого іміджу, могли б хоч якийсь газовий пістолет мати, — припустив я.

— А я маю. І вже навіть дістала. Але ви з ними так розібралися, що я і моргнути не встигла. Ну ви мене здивували… До речі, і зі мною так, по-хазяйськи. Чого тепер знову «ви»?

— Тоді була екстремальна ситуація, — знизав плечима я. — А зараз знову ви — це ви, а я… так…