Читати книгу - "Емісар"

— Иги… тебе з’їси.

Це моє зауваження звучало цілком щиро. Їй сподобалося.

Вони збиралися заїхати у яр — не інакше. Копита коней тупотіли за крайніми деревами. Це зрізала шлях частина полковникових козаків, що відстала. Ярок був маленький, і вони бачили тіло Ханіма на протилежному схилі та його пораненого скакуна, що кульгав у високій траві. Вирішивши, що здолати відставання від запорожців не вдасться, троє козаків спустилися в яр, аби напоїти коней.

Тубілай лежав на боці, відчуваючи своєю правою ногою усю вагу кінської шиї, саме під неї посунулася його нога, коли кінь слухняно завалився на бік разом із полонянкою, яка тепер сиділа у сідлі боком. Руки дівчини були зв’язані за спиною, а обличчя майже повністю сховалося у ліктьовому згині його лівої руки. Це й не давало їй можливості закричати. Вона чула тупіт коней переслідувачів і розмову козаків. І тоді, до останнього не бажаючи коритися, стискала зуби, намагаючись угризтися в його руку. Тубілаю доводилося напружувати м’язи і терпіти біль. Правиця яничар-аги стискала ятаган, нею ж він мав у разі потреби відштовхнутися від землі, допомагаючи коневі підвестися разом з ними обома.

Їх закривав край байрака, що нависав разом з кущами та травою. Тільки б не почули дихання коня…

Двоє проїхали зовсім близько. Вона запручалася скажено, силкуючись видати хоч якийсь рух, якийсь звук, товкла ногами у кінський бік і Тубілай притиснув їх своєю ногою, налягаючи зверху тілом. Це було вимушене — інакше б їх почули. Але те, як стиснулося під ним щось слабке та ніжне, змусило закалатати його серце. Клята невірна… Ось що почує зараз ворог! І правиця його сильніше стиснула грізну зброю. А кращий воїн султана розумів, що саме відбирає зараз у нього сили.

О, великий Аллах! Відгороди тіло цієї невірної від нього тим, що грубше за одяг, міцніше за булат і стійкіше за його розум! О, всемогутній Владико! Допоможи не зійти з розуму і зроби знову твердою руку і холодним серце!

А та, що з останніх сил ще ворушилася під ним, не бажаючи коритися, мала страшну силу, проти якої у нього чомусь не знаходилося потрібного захисту. І вся надія на Всевишнього. Тільки він не квапився рятувати вірного слугу могутнього Сулеймана-паші. І якби знати істинну причину цього — не диво було б нині опальному кращому воїну особистої гвардії султана зовсім опустити руки і попросити для себе шовкової мотузки.

Захлюпала вода, коні затупотіли і козаки з гиканням вискочили з яру. Здійнялася пилюка у степу. Чулись пташині співи, чомусь схожі на її плач. Вона тепер не робила жодних зусиль і лише здригалася усім тілом.

Кінь уже стояв, готовий продовжити шлях. Тубілай спустився до води і наповнив бурдюк. Тепер можна. Дівчина лежала тихо, дивлячись у небо крізь листя дерев. Він налив води у долоню і обмив її обличчя. Впиваючись у його тіло, дівчина таки прикусила собі нижню губу і тепер ранка кровоточила. Отже, його кров змішалася з кров’ю цієї невірної. Вона гарна, наче небесні зорі, навіть тепер. О великий Аллах…

— Як тебе звати, невірна? — запитав Тубілай, омиваючи і своє обличчя.

Її звали Марією, але у відповідь яничар-ага отримав лише зневажливе мовчання.

Вони виїхали з яру і поскакали у степ, завертаючи на південь.

Це була порядна діра, якщо сприймати з позицій Інги — а їх я вже встиг добре вивчити.

— Коли та дама прийде, скажи їй, будь такий добрий, щоб хоч столики нормально повитирала — дивитися бридко… — цим єдиним зауваженням вона висловила невдоволення умовами, у які потрапила.

— Гаразд, — я знизав плечима і, схилившись, глянув на відблиск поверхні, яка їй не сподобалася. — Провінція…

Вона добряче втомилася. Машина стала ще однією краплею, оскільки поломка була серйозною, а необхідну деталь довелось замовляти. Переколовши волосся на потилиці, Інга склала руки над головою і відкинулася на спинку крісла, дивлячись у стелю. А я таки перейшовся мимоволі поглядом по її бездоганній фігурі, адже бачити цього вона не могла. До такої погляд прилипає сам. Навіть якщо у голові стільки думок і усі такі важкі й невтішні… Вона дивилася на мене. Виявляється, я відволікся.

— Ти якийсь дивний, — промовила Інга. — Розглядаєш мене як у стриптиз-барі, а думаєш хтозна про що.

— Пробач, — сказав я, отямившись. — Мені дійсно є про що подумати.

— А очі працюють на автоматі… — глузувала вона.

— А що дивного? Ти ж вся така… Пробач. Залицятися не буду, не переживай.

— А я не переживаю, — засміялася вона. — У таких випадках даю собі ради, без проблем.

— Знаю, — скривився я. — За кілометр видно.

— А у нас інакше не виживеш. Треба або гідного мужика мати, або самою мужиком бути, — у цих словах я не почув злості — лише спокійне розуміння життя. — І того часом недостатньо. От як у ресторані. Був би мені екстрим… Давай, я тобі ванною поступаюся, хочу просто посидіти.

При цій жінці, яка за ліком років виявилася «тигром», а місяців — «скорпіоном», можна бути лише «Івановим» — це я давно зрозумів, та боротися не збирався. З ким боротися я мав і без неї.

— Ну, для тебе гідного мужика в усій країні, схоже, не знайдеться, — кинув я з коридору, беручись господарювати.

— Дуже дякую — обізвалася Інга. — Порадував. Хоча… мені вже однаково. Можна і так дожити. А претензії, до речі, у мене стосовно цього доволі скромні.

— І можна дізнатися які? — запитав я, домивши ванну. — Ні, я не збираюся претендувати, не подумай. Просто цікаво. Які ж запити у таких жінок щодо нашого брата.