Читати книгу - "Емісар"

— І це все?! — здивувався я. — Нормальна позиція. А… ну, словом, руки-ноги… брови…

— А руки, ноги і член у всіх, у принципі, однакові, — ущипливо промовила вона. — Достатньо, щоб усе це не було нижче середнього.

— Дивно… — знітився я, закриваючись у ванній. — Запити у тебе надто скромні.

— Скромні?! — вигукнула Інга. — Навпаки, нереальні. Ви ж усі…

Я мився і слухав лекцію про те, які ми усі деграданти і наволоч, дивуючись, що все більше її розумію. Дійсно, навіщо такій жінці зайві проблеми на власну голову?

— Між іншим, я не образився. Пробач, що у такому вигляді, — я розвів руками, влаштовуючись на дивані. — Футболку довелося випрати.

— Молодець, — здивувалася вона, підкреслено розглядаючи мене — в самих штанях. — Тут ти, звичайно, набагато вище середнього рівня. Давай, тепер я пішла, а ти поквап ту даму, нехай якусь трапезу принесе у номер, якщо у них таке практикується. Ресторанами я вже сита по горло! Давай, на свій розсуд. Тільки мені м’ясного не замовляй, хто їх знає, з якої дохлятини вони тут готують…

Інга насолоджувалась у ванній довго, і коли вийшла, усе вже було на столі.

— Стіл сам протирав, — я чомусь намагався імітувати її в’їдливість. Виходило добре, ще б… — Смачного.

На ній була чиста сорочка з підгорнутими довгими рукавами і джинси. Мені вона простягла футболку.

— А налізе? — засумнівався я. — Де взяла?

— Завжди з собою вожу. Життя ж у роз’їздах.

Її футболка на мені не репнула, ми сіли вечеряти.

— Незручна ситуація, — сказав я, коли вона спитала, чого я так мляво їм. — Ніколи не думав, що буду з тобою на «ти», наодинці та ще й за вечерею за твій рахунок.

— Ну, я також не планувала вечора при свічках, — скривилася вона, — з…

— З людиною не зі свого кола, — договорив я.

Не знаю вже, які б слова підшукала вона сама для визначення мого статусу, якби я не підказав.

— Та припини… Усі ми з одного кола… — махнула рукою Інга.

— Ні, — твердо сказав я. — Я не з твого.

— Чому? Тому що не директор власної фірми?

— Та ні, — пояснив я. — Тому що не хотів би, щоб бензин був по двадцятці за літру.

— Хмм… — вона не приховала свого здивування. — А мені вже здалося, що я тобі в усьому подобаюся. Не треба бути самовпевненою!

— У всьому крім цього, — ввічливо пояснив я. — І потім, я не сказав, що не подобаєшся, просто деяких твоїх позицій не розумію. Пенсіонер, на мою думку, також повинен мати змогу завезти на дачу дві дошки у багажнику. І не менше, аніж ми з тобою, має право стояти перед світлофором. Та й потім… я б не сказав, що у нас «країна олігофренів». Усякі є.

— Хмм… — вона помаленьку допивала своє вино. — А ще які мої позиції не розумієш?

— Ну, ще в «чоловічому» питанні. Не розумію, наприклад, як можна закохатися у першого-ліпшого, аби тільки не був свинею. Навіть якщо усі решта свині.

— А хто казав закохатися? — вона скинула бровами. — Я мала на увазі вийти заміж. Так, якби знайшовся приємний чоловік, у порядності якого я була б упевнена на усі сто, я просто створила б з ним сім’ю.

— А кохання, пристрасть — це непотрібні речі? Чи може ти вважаєш себе не здатною…

Моє питання дійсно звучало непідробно, тому вона відповіла тихо і серйозно:

— Знаєш, кохання, як ти кажеш, пристрасть… На щастя, закохатися дійсно немає в кого. Цього я боюся. І не хотіла б, щоб таке трапилося зі мною. Тому що це робить людину слабшою, залежною, вразливою. Чесно, не хочу, щоб колись це сталося.

— Розумію, але ж… — я і не збагнув, що вже не граю роль. Просто говорив з жінкою, до якої неможливо залишатися байдужим. — Але ж прожити життя без цього, ну щоб жодного разу… Це ж обікрасти себе! Для чого ж тоді жити?

— Не думала, що ти романтик, — здивувалася Інга.

— Я не романтик, але це загальновизнана думка. Не лише моя. Це надбання людства. Можливо, найцінніше. Ти що, ніколи не відчувала, що це таке? Хоча, пробач, звісно, це не моя справа.

— Давай без умовностей, Володю, — попросила вона. — Я дійсно ніколи не була закохана, але знаю, що здатна. Тому й боюся. Тоді усе життя може піти шкереберть.

— Як це? — не зрозумів я. — Від щастя і шкереберть?

— Кажуть: не проси у долі надто багато, — спробувала пояснити Інга. — Тому що його може виявитися забагато настільки, що не упораєшся. А щастя… Людина може бути у житті щасливою один день. Але цей день дається не кожному.

— Та ні, — не погодився я. — Шкереберть — це якраз коли смерть на порозі, а ти ще ані-ані.

— Ну… — вона засміялася чарівно і щиро. — Смерть, сподіваюся, ще не на порозі… Ще є час. Може якраз? — Тон її розмови став жартівливим. — А ти, отже, такий собі — живеш заради кохання? Спробував сьогодні такого, завтра іншого, порівняв, яке краще… Буде що на старість згадувати. Так?

— Ні, не так. — Тепер серйозним був я. — Хоча від кохання, якщо пощастить, не звик відмовлятися. А живу… У мене є заради чого жити.

— І заради чого ж? — у її очах я несподівано побачив справжній інтерес.

— А живу, і чим далі, тим більше у цьому переконуюся, заради однієї речі. У мене є мрія, велика така, одна. Мрія усього життя. От заради цього й живу. Але тобі не зрозуміти. У тебе мрії немає. Сто відсотків. Можеш сміятися.

— Чого ж