Читати книгу - "Тюрма"

«Ти щось казав?»

«Про що ти так замислилась?»

«Ні про що. Ти ж добре знаєш, що я ніколи ні про що не думаю».

Чудна якась. І Адрієна теж. Її великі, облямовані довгими віями очі найчастіше не висловлювали ніякого почуття. Усі жінки чудні. І чоловіки? Торочать про них казна-що.

Пишуть всілякі нісенітниці, що не мають нічого спільного з дійсністю. А він сам, Ален, хіба не чудний?

Якийсь поліцейський, що вийшов освіжитися, рушив до нього, поправляючи пояс. Ален вважав за краще поїхати геть.

Завтра вранці в газетах… Він здивувався, що досі ще не зустрів ні репортерів, ні фотографів. Видно, намагались замовчати справу, доки можливо. З поваги до нього. Чи до його багатющого зятя?

У сім'ї Бланше всі посідали високі пости: батько, троє синів. Коли народився перший, було одразу вирішено: політехнічний інститут.

Другому — Вища педагогічна школа. А третьому — міністерство фінансів.

І вийшло по-їхньому. Всі досягли вельможного становища, всі засіли в просторих кабінетах з швейцаром біля дверей.

Від них аж смерділо.

Лайно! Лайно! І ще раз лайно!

Ні, з нього досить. Хотілося щось робити, розмовляти з людьми, хоч і не знав з ким. Вулиця Ріволі. Він увійшов до знайомого бару.

— Привіт, Гастоне!

— Ви самі, мосьє Ален?

— Як бачиш.

— Подвійне віскі?

Ален знизав плечима: чого б це раптом він міняв свої звички?

— Сподіваюсь, ваша дружина здорова?

— Гадаю, так.

— Але її немає в Парижі?

Ален знову прибрав задирикуватого тону.

— Навпаки. Вона більше, ніж у Парижі. В самому серці Парижа.

Гастон, не розуміючи, глянув на нього. Якась парочка дослухалася до їхньої розмови, спостерігаючи його в дзеркалі.

— Моя дружина сидить у камері попереднього ув'язнення.

Його слова не справили на бармена жодного враження.

— Ти не знаєш будинку попереднього ув'язнення на набережній Орлож?

Бармен спробував посміхнутись.

— Вона вбила свою сестру.

— Нещасний випадок?

— Малоймовірно, бо вона тримала в руці пістолет.

— Жартуєте. Правда ж?

— Завтра вранці прочитаєш у газетах. Одержуй з мене!

Ален поклав на стойку стофранковий білет, устав, так нічого й не вирішивши, і за чверть години під'їхав до свого дому. На тротуарі, біля під'їзду, юрмилося не менш двадцяти чоловік, між якими легко було впізнати фоторепортерів.

Він мало не натиснув на педаль акселератора. Але навіщо? В ту ж мить його засліпили спалахи магнію. Репортери метнулися до машини, і він вийшов, намагаючись зберегти гідність.

— Хвилинку, Алене…

— Катайте, хлопці!

Він дав сфотографувати себе спочатку біля розчинених дверцят, потім запалюючи сигарету. Репортери тримали напоготові блокноти.

— Скажіть, мосьє Пуато…

Новачок, який не знав, що всі звуть його Аленом.

— Чи не знаходите ви, що зараз надворі вогко? Чому б нам не піднятися до мене?

Треба було знати Алена так, як знала його Мур-мур, щоб помітити, що голос його не мав звичайного тембру. Ні, це був не той похмурий голос, що на набережній Орлож. Навпаки, тепер у ньому звучали металеві нотки.

— Заходьте ж… Всі заходьте…

Вісім чоловіків втиснулися в ліфт, інші метнулися вгору сходами. Всі зібралися під дверима, та Ален довго шукав ключ. Кінець кінцем виявив його в кишені, куди ніколи не мав звички класти.

— Вип'єте? — запитав він, прямуючи до бару й на ходу кинувши пальто в крісло.

Фоторепортери, повагавшись, вирішили діяти. Ален і оком не змигнув, як клацнули апарати.

— Всім віскі?

Тільки один попросив фруктового соку. Мокрі ноги замішали темні сліди на блідо-голубому килимі. Високий кощавий молодик у мокрому дощовику вивернувся в кріслі, оббитому білим атласом.

Задзвонив телефон. Ален повільно підійшов до апарата. У другій руці в нього була склянка і, перш ніж відповісти, пін надпив половину.

— Атож, я… Звичайно, дома, якщо відповідаю… Упевнений, що впізнав твій голос… Сподіваюсь, тебе не ображає, що я продовжую говорити тобі «ти»?

І, повернувшись до журналістів, пояснив:

— Це мій зять… Чоловік…

Потім у трубку:

— Ти до мене приїжджав?.. Коли?.. Ми розминулися… Я одвозив білизну Мур-мур… Ми могли зустрітися в поліції… Ти був у одному кабінеті, а я в іншому… Що кажеш? Жартую? Я дуже шкодую, що змушений повторити це в таку хвилину, але ти був, є і будеш зразковим дурнем… Я приголомшений не менш ніж ти, якщо не більше… Приголомшений не те слово… Розчавлений… Що?… Про що запитували?.. Чи я знаю що-небудь… Відповів — нічогісінько… А ти що-небудь знаєш? Догадуєшся?

Репортери на ходу робили записи, клацали фотокамерами, кімната почала наповнюватися запахом віскі.

— Наливайте собі, голуб'ята…

— Що ти там говориш? — стурбовано запитав Бланше. — Хіба ти не сам?

— Нас тут… Стривай, полічу… Разом зі мною дев'ятнадцять… Ні, не бійся, це не оргія… Вісім фоторепортерів… Решта — журналісти… Щойно увійшла молода дама, теж журналістка… Налий собі сама, голубонько.

— Скільки часу вони в тебе залишатимуться?

— Хочеш, щоб я запитав їх? Скільки часу ви збираєтесь тут залишатися, хлопці?

Потім у трубку:

— Близько півгодини… Хочуть запитати мене про дещо…

— Що ти їм скажеш?

— А ти?