Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Роман шукає 📚 - Українською

Читати книгу - "Роман шукає"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Роман шукає" автора Микола Васильович Білкун. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 7 8 9 ... 100
Перейти на сторінку:
Анципер. — Шлюб не війна, від шлюбу відкрутитися можна.

— Для чого мені відкручуватись? — не погодився Щербина. — Мені, Семене, відкручуватись ні до чого. Мені треба дбати, щоб рід мій не заглух.

— Щоб Щербини не перевелися? — єхидно уточнив Анципер.

— От-от. Щоб Щербини не перевелися.

— Ти що ж, до ста років збираєшся жити? — витріщився Анципер.

— А хто знає, скільки кому на віку одпущено? — щиро здивувався Щербина. — Воно, з одного боку глянути, мені вже на порі було б онуків виглядати. Оженили мене тато рано, і сини мої, коли б оце в землі не гнилії, теж, мабуть, уже переженилися б. І дівчата на виданні були б… Всіх до ноги стребив німець, один я зостався на світі. Без роду, без плоду. Що ж, я маю засохнути, як штурпак? Виходить, Гітлер добився свого, звів нас, Щербин, під корінь? Ні, я не для того вижив, щоб отут йому піддатися. Мій дядько у шістдесят дев’ять літ дітей мав…

— Допоміг, мабуть, хтось? — єхидно озвався Анципер.

— Може, й допомагав хто, — знизав плечима Щербина. — Та діти однаково були.

Ніяк не міг Анципер «завести» Щербину і тільки косував на нього оком та кривився, як молоденький шпак, що робить спробу склювати волохату, гірку, неїстівну гусінь.

Семен Анципер і справді був дуже схожий на шпака: чорний, носатий, великоротий. Очі чорні, вуглисті, брови рівні, тільки одна навпіл розсічена білим рубцем. Фронт тут ні при чому. Це зовсім не бойовий рубець. Зводячи очі до перенісся — Анципер був трохи косоокий, — він пояснював: тато дійницею зацідив. Про батька та про іншу рідню Семен Анципер розповідав дуже охоче:

— Мати моя померла молодою, мені й п’яти років не було. Залишилися ми з сестрою сиротами. Батько вдруге женитися не хотів. Каже: «Для чого дітям мачуха? І мені чужа людина не потрібна на обійсті». Батько у нас Суворий був, порядок любив. Сам робив, аж шкура тріщала, і нам спуску не давав. Кожне з нас, і я, й сестра, були при ділі. Я гуси нас, сестра в хаті поралась. Мале таке, трохи од віника вище, а хліб сама пекла і долівку сама мазала. Хліб той, правда, часом такий вдавався, хоч за татом кидай, але свій. Ну, в тата роботи теж вистачало. Земля рук потребує, хай хоч Щербина скаже.

Щербина охоче підтримував Семена в цьому: таки потребує.

— Ну от. Роботи батькові вистачало, і сестра в кукол не гуляла, як інші дівчатка. Чого сестра, правда, не могла робити — це корову доїти. Корова у нас якась скажена була. Матір вона до себе підпускала, а нас на дух чути не могла. Кидала рогами, як самашедча. Сусіди радили продати її к бісу, але тато впертий був — нізащо продавати не хотів. Казав: «Раз вона мою жінку слухала, то й мене мусить слухати». Тато впертий був, а корова ще впертіша. І от що вона вигадала. Вже ніби й спокійно стоїть, чекає, поки він її видоїть, а дочекається… Повірите, до чого розумна скотиняка була. Не корова, а справжня тітка, тільки ніг у неї більше, ніж у тітки. Озирнеться й дивиться, чи вже дійниця повна. А як повна, вона тільки ногою торк — і бувайте здорові, все молоко у гною. Батько був ладен їй вилами черево розпанахати. «Треба щось придумати», — казав він, скручуючи тремтячими руками цигарку. І таки придумав! Він у нас був наче й непримітний, сухоребрий, і зростом не вдався, а силу мав скаженючу. Було, шестипудовий лантух викидає на воза, ніби то й не лантух, а подушка. Отож він і дібрав способу, як нашу корову приборкати. Мотуз їй на роги накрутив, а другий його кінець через сволок перекинув і підтягнув… Сила ж, кажу вам, була у нього скажена. Він її підтяг за мотуз так, що передні ноги у неї в повітрі повисли, а стояла вона тільки на задніх ногах, й то на самих кінчиках ратиць. Тут уже голову не повернеш, не подивишся, скільки молока в дійниці. І ногою не дуже вдариш, чимось же і в землю впиратись треба. Доїв тоді тато її спокійно…

— А за що ж він тобі брову розкраяв? — діловито поцікавився Щербина.

— Це тоді, як я навчився яйця красти. Принатурився я їх міняти в кооперації на цукерки, а то й на пістони. Пістолета у мене, само собою, не було, але камінець об камінець, а між ними пістон, то звук виходив гарний. По три пістони класти — ще кращий звук. Ну, а підріс трохи, то й білета в кіно треба було, і на махорку якась копійчина мусила в кишені крутитися. Батько ні мені, ні сестрі грошей не давав. Вважав, що то розпуста. Отож поліз я на подра за яйцями, а батько саме корову зайшов доїти. Підтяг він її за роги, дійницю підставив, молоко джирк-джирк, а я сиджу, можна сказати, над самісінькою його головою, на подрах, і повна пазуха яєць у мене. Сиджу, чекаю, злізти не можу, бо батько віжки подере на мені, як побачить, що яйця краду. І вже батько мав виходити з сарая, як лісина піді мною провалилася. І погуркотів я, можна сказати, прямо батькові на голову. Батько з переляку тільки гикнув, за пазухою у мене яєчня, молоко розлилося, бо дійниця перевернулася. Корова несамовито реве, батько лається, я до дверей, але батько встиг мене дійницею по лобі зацідити… А потім втік я з дому. Набридло мені таке життя. Грошей нема, а я вже парубкувати почав, на крадених яйцях далеко не розженешся, пужална ламаються на мені, кілки теж, віжки та мотузки рвуться — хіба у мене шкіра казенна?

— Був би ти людською дитиною, — сказав Щербина, — не треба було б на тобі кілки ламати і віжки рвати.

— Та, звичайно, вдача була у мене не медова, — погодився Семен, — але не знав ти, Щербино, мого старого. Німці пекли йому ноги на жаровні, а він їх лаяв так, що в тридесятому селі було чути, а не сказав, де посівне зерно закопане. Офіцер у нього пістоля розрядив спересердя, бо так нічого й не добився. Характер у старого Архипа, батька мого, мало сказати, крутий був. Тут

1 ... 7 8 9 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Роман шукає», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Роман шукає"