Читати книгу - "Роман шукає"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Для чого мені відкручуватись? — не погодився Щербина. — Мені, Семене, відкручуватись ні до чого. Мені треба дбати, щоб рід мій не заглух.
— Щоб Щербини не перевелися? — єхидно уточнив Анципер.
— От-от. Щоб Щербини не перевелися.
— Ти що ж, до ста років збираєшся жити? — витріщився Анципер.
— А хто знає, скільки кому на віку одпущено? — щиро здивувався Щербина. — Воно, з одного боку глянути, мені вже на порі було б онуків виглядати. Оженили мене тато рано, і сини мої, коли б оце в землі не гнилії, теж, мабуть, уже переженилися б. І дівчата на виданні були б… Всіх до ноги стребив німець, один я зостався на світі. Без роду, без плоду. Що ж, я маю засохнути, як штурпак? Виходить, Гітлер добився свого, звів нас, Щербин, під корінь? Ні, я не для того вижив, щоб отут йому піддатися. Мій дядько у шістдесят дев’ять літ дітей мав…
— Допоміг, мабуть, хтось? — єхидно озвався Анципер.
— Може, й допомагав хто, — знизав плечима Щербина. — Та діти однаково були.
Ніяк не міг Анципер «завести» Щербину і тільки косував на нього оком та кривився, як молоденький шпак, що робить спробу склювати волохату, гірку, неїстівну гусінь.
Семен Анципер і справді був дуже схожий на шпака: чорний, носатий, великоротий. Очі чорні, вуглисті, брови рівні, тільки одна навпіл розсічена білим рубцем. Фронт тут ні при чому. Це зовсім не бойовий рубець. Зводячи очі до перенісся — Анципер був трохи косоокий, — він пояснював: тато дійницею зацідив. Про батька та про іншу рідню Семен Анципер розповідав дуже охоче:
— Мати моя померла молодою, мені й п’яти років не було. Залишилися ми з сестрою сиротами. Батько вдруге женитися не хотів. Каже: «Для чого дітям мачуха? І мені чужа людина не потрібна на обійсті». Батько у нас Суворий був, порядок любив. Сам робив, аж шкура тріщала, і нам спуску не давав. Кожне з нас, і я, й сестра, були при ділі. Я гуси нас, сестра в хаті поралась. Мале таке, трохи од віника вище, а хліб сама пекла і долівку сама мазала. Хліб той, правда, часом такий вдавався, хоч за татом кидай, але свій. Ну, в тата роботи теж вистачало. Земля рук потребує, хай хоч Щербина скаже.
Щербина охоче підтримував Семена в цьому: таки потребує.
— Ну от. Роботи батькові вистачало, і сестра в кукол не гуляла, як інші дівчатка. Чого сестра, правда, не могла робити — це корову доїти. Корова у нас якась скажена була. Матір вона до себе підпускала, а нас на дух чути не могла. Кидала рогами, як самашедча. Сусіди радили продати її к бісу, але тато впертий був — нізащо продавати не хотів. Казав: «Раз вона мою жінку слухала, то й мене мусить слухати». Тато впертий був, а корова ще впертіша. І от що вона вигадала. Вже ніби й спокійно стоїть, чекає, поки він її видоїть, а дочекається… Повірите, до чого розумна скотиняка була. Не корова, а справжня тітка, тільки ніг у неї більше, ніж у тітки. Озирнеться й дивиться, чи вже дійниця повна. А як повна, вона тільки ногою торк — і бувайте здорові, все молоко у гною. Батько був ладен їй вилами черево розпанахати. «Треба щось придумати», — казав він, скручуючи тремтячими руками цигарку. І таки придумав! Він у нас був наче й непримітний, сухоребрий, і зростом не вдався, а силу мав скаженючу. Було, шестипудовий лантух викидає на воза, ніби то й не лантух, а подушка. Отож він і дібрав способу, як нашу корову приборкати. Мотуз їй на роги накрутив, а другий його кінець через сволок перекинув і підтягнув… Сила ж, кажу вам, була у нього скажена. Він її підтяг за мотуз так, що передні ноги у неї в повітрі повисли, а стояла вона тільки на задніх ногах, й то на самих кінчиках ратиць. Тут уже голову не повернеш, не подивишся, скільки молока в дійниці. І ногою не дуже вдариш, чимось же і в землю впиратись треба. Доїв тоді тато її спокійно…
— А за що ж він тобі брову розкраяв? — діловито поцікавився Щербина.
— Це тоді, як я навчився яйця красти. Принатурився я їх міняти в кооперації на цукерки, а то й на пістони. Пістолета у мене, само собою, не було, але камінець об камінець, а між ними пістон, то звук виходив гарний. По три пістони класти — ще кращий звук. Ну, а підріс трохи, то й білета в кіно треба було, і на махорку якась копійчина мусила в кишені крутитися. Батько ні мені, ні сестрі грошей не давав. Вважав, що то розпуста. Отож поліз я на подра за яйцями, а батько саме корову зайшов доїти. Підтяг він її за роги, дійницю підставив, молоко джирк-джирк, а я сиджу, можна сказати, над самісінькою його головою, на подрах, і повна пазуха яєць у мене. Сиджу, чекаю, злізти не можу, бо батько віжки подере на мені, як побачить, що яйця краду. І вже батько мав виходити з сарая, як лісина піді мною провалилася. І погуркотів я, можна сказати, прямо батькові на голову. Батько з переляку тільки гикнув, за пазухою у мене яєчня, молоко розлилося, бо дійниця перевернулася. Корова несамовито реве, батько лається, я до дверей, але батько встиг мене дійницею по лобі зацідити… А потім втік я з дому. Набридло мені таке життя. Грошей нема, а я вже парубкувати почав, на крадених яйцях далеко не розженешся, пужална ламаються на мені, кілки теж, віжки та мотузки рвуться — хіба у мене шкіра казенна?
— Був би ти людською дитиною, — сказав Щербина, — не треба було б на тобі кілки ламати і віжки рвати.
— Та, звичайно, вдача була у мене не медова, — погодився Семен, — але не знав ти, Щербино, мого старого. Німці пекли йому ноги на жаровні, а він їх лаяв так, що в тридесятому селі було чути, а не сказав, де посівне зерно закопане. Офіцер у нього пістоля розрядив спересердя, бо так нічого й не добився. Характер у старого Архипа, батька мого, мало сказати, крутий був. Тут
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Роман шукає», після закриття браузера.