Читати книгу - "Роман шукає"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А ти б хотів задурно? — гмукнув Щербина.
— Ну, не зовсім так, щоб задурно, — щиросердно зізнався Анципер, — але й не так, щоб дуже перериватися. Через те я й спеціальностей поміняв, скажу вам, хлопці!.. Навіть у цирку був, ведмедів доглядав. Потім завербувався під Тюмень ліс валити і там уже бачив ведмедів без намордників. Платили там гарно, тільки ж робота, скажу я вам!..
— Шкіра тріщить? — поспівчував Щербина.
— Не тріщить — репається, жили витягаються, і морози люті…
Любив ще Семен Анципер розповідати про Відень, в якому одбили йому обидві ноги автоматною чергою.
— Гарне місто. Пам’ятників багато. Тут тобі генерали, тут тобі гражданські. Кому там тільки пам’ятників нема! Як ступнув — так і пам’ятник, як ступнув — так і пам’ятник. Дунай знову ж таки. Не знаю тільки; який це дурень вигадав, що він голубий. Рудий він, як канава. Або як волосся в старшини Дранишникова.
Повільно переставляючи милиці, в палату повернувся Клим Бутько в темних, як у Гоші-масажпста, окулярах, з широким, ніби налитим зсередини водою, сірим обличчям. Він всівся на своєму ліжку й ніби одключився. Ігореві Вербицькому здалося, що Клим зранку десь добро хильнув. Якби це хтось інший — знайшлося б у Ігоря дотепне слівце про скнару, що все під себе гребе, як курка. Але Бутька не зачіпали. Кожний, хто лежав у цьому госпіталі, бачив перед собою смерть, і не за чотири кроки, як співалося у пісні, а підходила вона впритул і залишала на пошматованих тілах свої позначки. Та тільки Клима Бутька вона так довго й міцно тримала в своїх обіймах, що й досі тремтіли в нього руки, навіть милиці роз’їжджалися. І бачив він погано (одного ока зовсім не було, а друге від світла сонячного слізьми спливало), і пив мовчки й безрадісно, один на один із самим собою.
Розстріляли німці Клима Бутька у Бабиному яру. Та йому пощастило, бо сталося це у ті дні, коли танкова армія генерала Рибалка непомітно, лісами лівого берега, перебиралася з Букринського плацдарму на Лютізький, готуючись до останнього штурму, коли на Трухановому острові висадився наш загін, що складався в основному з розвідників. Чимало їх діяло і в самому місті, виходячи на явки підпільників. Фашистський конвейєр смерті закрутився у ті дні на повну силу. Тюрми і застінки очищалися від в’язнів планомірно, за графіком, дорога була одна: в Бабин яр — місце, обране для масових акцій ще у вересні 41-го. Чимало було й «позапланових» розстрілів, коли людей вбивали в дворах і на вулицях.
Тієї листопадової ночі до Бабиного яру надійшов черговий страшний транспорт: кілька критих брезентом вантажних машин з охороною із зондеркоманди.
— Льос, льос!
Машини загуркотіли й поїхали за новою групою приречених. Трупи залишилися вистигати на глейкуватій землі. Закопувати їх було ніколи та й нікому…
Ось тоді й наткнулися троє розвідників на купу ще теплих трупів. Серед мертвих один виявився живий… Недостріляний. Автоматна куля прошила йому груди, але, на щастя, не зачепила серця. Розвідники переправили Бутька у госпіталь.
А коли наші війська наближалися до Львова, Клим Бутько вже виписався з госпіталю і з маршовим батальйоном поїхав наздоганяти діючу армію. Воював вій до самого кіпця війни. І знову був важко поранений.
— Болить? — співчутливо спитав у Бутька Семен Анципер.
— В грудях пече, ніби ту автоматну кулю, що сидить у мені, хтось ізсередини розжарює.
— А ти б попросив, щоб її тобі вирізали, — порадив Анципер.
— Хірург каже, що для цього три ребра треба вирізати. А що я робитиму без тих ребер?
— Та це ж неназовсім.
— Мені й тимчасово без ребер не подобається.
— Тоді терпи…
Біля Анциперового ліжка стояло ліжко Мартина Вайла. Сам він себе називав Мартін. Він був латиш, але Семен твердив, що Мартин Вайл — українець і справжнє прізвище його — Вайло. Той не дуже й заперечував, бо народився таки на Україні. Під час імперіалістичної війни, коли кайзерівські війська перейшли в наступ, багато хто евакуювався з Риги. Вайлів тато працював на електромеханічному заводі, тож разом з заводом, з дружиною і маленькою донькою опинився в Харкові. Ризький завод став Харківським електромеханічним заводом. Десь років через десять, як обжилися Вайли на новому місці, знайшовся у них хлопчик Мартин…
Для Мартина Вайла рідними були три мови — латиська, українська й російська. Він ходив до української школи. Закінчивши сьомий клас, уже перед самісінькою війною, заявив, що вчитись далі він не збирається ні в школі, ні в технікумі, а піде працювати на завод. Старий Вайл знав, а ким має справу. Він бачив у синові самого себе, впізнавав свій характер. І Мартин надів чорного картуза з молоточками, або, іншими словами, став «фезеушником». А потім почалася війна, евакуація, Мартин разом з батьком, матір’ю та сестрою опинився на лівому березі Волги в робітничому селищі. Неофіційно, з давніх-давен усі називали його Патронним. Так і говорили: він живе на Патронному, він працює на Патронному. Власне, хто на Патронному жив, той на Патронному й працював. У війну, правда, з’явилося чимало таких, що тільки працювали на Патронному, а жили в Ульяновську чи Чердоклах. Ці їздили на роботу робочими поїздами у скрипучих старих вагонах. На правому гористому березі в садах височів Ульяновськ.
— Це ж звідти Ленін родом, — сказав Щербина. — А ти в хаті у Леніна випадково не був?
— Був.
— Ну-у-у? — недовірливо протяг Щербина і навіть сів на ліжку.
— Був, — ще раз підтвердив Мартин і розповів, як однієї зимової неділі в грудні сорок першого року всім цехом поїхали вони в будинок-музей Леніна.
Цех тоді складався з червононосих хлопчаків і дівчиськ на чолі із старим майстром Стуловим. Майстер ще до війни вийшов на пенсію, а як війна почалась, як усі молоді чоловіки й хлопці пішли на фронт,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Роман шукає», після закриття браузера.