Читати книгу - "Апгрейд для Всесвіту"

Шарудів пісок, з неба всипаючись; пісок, пухкий, немов сніг, укрив подвір’я й провулок; пропечене небо, підгорілі зорі; зорі іскряться й товчуться, танцюють, згасаючи; маятником хитається місяць, весь у жилах і в тонкому жовтому пухові. Промені, які б’ють із неба, розпухають далекою загравою, від якої багрянішають хмари; лемент, придушений звуками піщаної заметілі, перестає бути страшним, у ньому більше немає безнадії, у ньому тріумф; сплячі тріумфують, стікають довгим здушеним криком, вітаючи темну хмару над головами; хмара ковтає одну за одною божевільні зірки, які відкадрилюють непристойні танці над божевільним світом; хмара неохопна, вона насувається невблаганно і навдивовижу швидко, і чітко окреслений край, фронт цього настання, вогненним зиґзаґом розтинає світ.

Хтось піднімався сходами, що ведуть на горище. Він озирнувся. Тихі, вкрадливі кроки. Притулився плечима до стіни. Огидно, — думав він, — вони всюди знайдуть. Проти цих паралізатор безсилий. Він мало не вистрілив у маленьке тільце, що виникло над сходами. Тільки блискавичний рефлекс професіонала врятував маля. Завжди точно знай, хто в тебе на лінії прицілу.

— Тату, ти мене кликав?

— Ти навіщо на горище залізла? Серед ночі?

— Я почула поклик…

— Я тобі дозволяв? — ще один рефлекс: застерегти, вкарбувати у свідомість… батьківський ремінь — джерело мудрості… ремінь — непедагогічно, я й голосом можу — так, щоби на все життя.

І, змінюючи тон, випереджуючи неминучі сльози:

— Ні, я не кликав. Тобі здалося. Це за вікном п’яні дядьки кричать. Вони дому свого ніяк знайти не можуть. Злякалася? Занадто багато п’ють дядьки, погано їм, животики в них болять, в очах їм туманиться, от і кричать.

— А чому мами немає?

— Ну що ти, мама спить, там темно, ти просто не роздивилася.

— Тату, я боюся.

— А ми разом зійдемо вниз. А хочеш, тут спи. Зі мною. Дивися, як смішно: просто на підлозі, на матрацах, ніби в лісі ми. Пам’ятаєш, як ми з тобою в лісі ночували?

— Так. Лише тітка Зая говорила, що в ліс ходити не можна. У лісі вовки живуть і тіні.

— Ну, з татом таки можна. Я не гірше ніж тітка Зая, знаю, що можна і чого не можна, правда? Все, заплющуй оченята.

Вона заснула вмить, обм’якла розслаблено й заснула.

Хтось холодними пальцями торкається до хребців. Дотики ніжні, як поцілунок п’явки. Між лопатками. Місячний промінь. Місячні п’явки. Сверблячка в спині, в самому центрі спини.

Холодно. Закутати ще й у покривало тепле. Зігріти. Попідтикати, щоби уві сні не розкрилася. Білосніжка моя.

Тепер — амулет. Він тут, за древньою скринею, біля самої стіни.

Він вийняв із непримітної щілини між дошками підлоги маскувальні планки, ударом кулака вибив кріпильний клинець — той вилетів разом із цвяхом — і повернув дошку. Куля, звичайно, нікуди не поділася. Вона зробилася гарячою, точніше — пекучою: долоні пекли, як від кропиви.

Кулю встановили біля сплячої. Кращого охоронця не знайти.

Тільки після цього він спустився униз, у тьму тьмущу рідного дому.

Зійшов униз — і розгублено зупинився. Незнайоме місце… пітьма мені не завадить, вистачить і зеленого відсвіту зі скла над дверима… речі звичні, обстановка не змінилася, однак — чуже все… Імітація, морок… от тобі й маєш! дверна ручка ліворуч, а не праворуч!

У спальні нікого не було. Він увійшов, але потрапив не до спальні, а до маленької кімнати, яку звали «оранжереєю» за те, що ясного літнього дня у ній жило сонечко; найперші спогади пов’язували його з цією кімнатою — він, здається, тоді й ходити не вмів іще… а братик не те що ходити, — сидіти не вмів. Весняний цвіт на підвіконні… вишня? Ні, яблуня, маленькі червоні яблучка — «райські», білі квіти, пелюстки, як сніг… райські яблука… адже ж було! — заперечив він запекло. — Нікому не знищити того, це вже відбулося… я був народжений… слід у часі… назавжди!

Вікно чомусь розмістилося праворуч. Воно тепер повернене в сутінки. Якщо, звичайно, сонце не перекинулося на той, інший бік. Нісенітниця. Такого не буває. Небесні орієнтири не вводять в оману.

У коридорі він зрозумів нарешті: все в будинку дзеркально перевернулося. Дивно, горище залишилося колишнім… Він розшукав вхід у спальню. Дружина посапувала вві сні. Ось і ти, згубо наша, нікуди ти не поділася. Він підійшов, щоб доторкнутися, погладити, відчути як-небудь — і відсмикнув руку. А раптом закричить. Прокинеться з переляку, закричить. Прокинеться, злякається, закричить, на мене глянувши… що за шалена думка… малеча… малеча не стала б розмовляти з тінню, вона б тоді заніміла чи заверещала… але чутливо, тривожно спала дружина, й він не ризикнув: підійшов до вузенького, порожнього ліжка малої, сів, примостився абияк. У теплу постіль. Незабаром світанок. Протриматися. Час лікує, — шепотів він, заплющивши очі й намагаючись не заснути. І все-таки відразу заснув — немов посковзнувся.

Снилося недобре. Щось темне валиться на них. Коло. Коло в небі. Бездонний колодязь — ми падаємо в нього всім світом. Не треба. Прокинутися!.. Я знаю, що я сплю. Годі марудитися, розплющуй очі! Ну спробуй! Ну тоді хоч ворухнися… Рух будить.

Він спробував сісти. Немов за волосся себе піднімав. Боляче, нерозумно і марно. Навіть подих мені не підвладний. Диви-но, я зовсім не дихаю. Позбувся цієї звички. Бездиханний, нерухомий. Мертве тіло.

Він розплющив очі — він відчував, що йому вдалося розплющити очі. От тільки бачити він теж розучився. Кілька тіней у зеленому світінні. Силуети. Він лежить на твердому, навколо — стіни… де я? Куди занесло мене цього разу? На твердому. Але віддалік — ліжко, і він згадує, що на ньому спить жінка, яку треба впізнати. Впізнати. Рухатися він не може, але може доторкнутися, тепер він може торкатися до всього: до тіней і силуетів — тіні і силуети стають доступними. Доступними, якщо побачити їх. Цього