Читати книгу - "Трикутний капелюх"

На цьому й закінчується зв’язок нашої бувальщини з військовими та політичними подіями тієї доби; ми розповіли про події, які відбувалися тоді в світі, з єдиною метою — звернути увагу читача на те, що того року, про який йдеться, (скажімо, 1805-го) в Іспанії панував ще старий лад в усіх сферах громадського та особистого життя, ніби Піренеї перетворилися на своєрідну китайську стіну, що відгороджувала Іспанію від усіх нововведень і перемін.

В Андалузії, наприклад (а саме в одному з містечок Андалузії трапилося те, що ви почуєте), люди поважні вставали як тільки на світ благословиться і рушали до собору на ранню службу божу (навіть у будень); снідали о дев’ятій годині яєчнею чи чашкою шоколаду з грінками; обідали між першою та другою годиною юшкою та смажениною, якщо була дичина, а як ні — самою юшкою; після обіду спочивали, тоді виходили на прогулянку; смерком йшли до вечерні в свою парафіяльну церкву; повернувшись, пили вдруге шоколад (тепер уже з бісквітом); найбільш честолюбні відвідували звані вечори у корехідора, церковного старшини або ще якоїсь місцевої титулованої персони; поверталися додому, вже коли в церквах читали «поминання»; замикали двері ще до дзвону — знаку гасити світло; на вечерю їли здебільшого салат та рагу, якщо не привозили свіжих анчоусів, і зразу ж вкладалися спати зі своїми дружинами (хто їх мав), не без того, щоб перше як слід нагріти ліжко — протягом дев’яти місяців щороку…

Напрочуд щасливий був той час, коли наш край жив у злагоді та спокої, весь обснований павутинням, укритий порохнявою і поточений міллю, під владою всіляких забобонів, вірувань, традицій, діянь та злодіянь, освячених віками! Напрочуд щасливий був той час, коли людство рясніло розмаїттям пристрастей, звичаїв і суспільних верств! Напрочуд щасливий час, кажу я… особливо для поетів — тоді вони на кожному перехресті знаходили сюжети для інтермедій, сайнете, комедій, драм, ауто[5] або епопей, — не те що в наш вік прозаїчної одноманітності та пісного практицизму, який полишила нам Французька революція! Напрочуд щасливий час, так!..

Та годі вже про минуле. Досить напускати туману, менше слів та відступів! Перейдімо безпосередньо до бувальщини про трикутний капелюх.

В ті часи поблизу містечка *** був славнозвісний млин (тепер його вже немає); стояв він якихось чверть ліги від селища, між підніжжям положистого горба, порослого вишняком та черешнями, і родючим городом, що служив берегом (а в повінь і річищем) примхливої і підступної річки, яка дала назву й самому містечку.

З багатьох різноманітних причин протягом уже досить тривалого часу млин цей став улюбленим місцем прогулянок і відпочинку для найповажніших жителів вищезгаданого містечка… По-перше, до нього вела вторована дорога, якою проїхати було легше, ніж іншими дорогами в цих краях. По-друге, перед млином був невеликий забрукований майданчик під просторою, густо повитою виноградом альтанкою. Влітку там стояла приємна прохолода, взимку ж, коли опадав лист, альтанка прогрівалася сонечком. По-третє, мірошник був людиною дуже шанобливою, тактовною, мав хист подобатися людям; він умів догодити знатним особам, які частенько робили йому честь своїми відвідинами, пригощав їх… залежно від пори року, то зеленими бобами, то черешнями та вишнями, то свіжим салатом (особливо смачним з пампушками на олії, які завчасно присилали їхні милості), то динями, то виноградом з тієї ж таки альтанки, в холодку якої вони спочивали, то підсмаженою кукурудзою, якщо це було взимку, каштанами, мигдалем, горіхами, а інколи, в дуже холодні вечори, і ковтком вина з глечика (вже не в саду, а в хаті біля коминка); на Великдень звичайно подавали ще млинці, якісь там тістечка, кренделі, а то й шматок альпухарського окосту.

— Хіба мірошник був такий вже багач, чи то гості його такі вибагливі? — запитаєте ви.

Ні те, ні інше. Мірошник мав усе необхідне, та й годі, а сеньйори, гості його, були живим уособленням шляхетності й делікатності. В ті часи, коли доводилося сплачувати понад п’ятдесят різних податків церкві та державі, такий кмітливий селянин, як мірошник, мав тільки зиск, заручившись прихильністю рехідорів[7], каноніків, ченців, писарів та інших впливових осіб. Ось чому подейкували, буцім дядько Лукас (так звали мірошника) заощаджував за рік великі гроші саме на тому, що всіх пригощав.

«Може, ваша милість віддасть мені старенькі двері від зламаного будинку?» — казав він одному. «Ваша честь, — звертався він до іншого, — накажіть, щоб мені зменшили подушне… прибутковий податок, торговий…» — «Ваша велебність, можна нарвати в монастирському саду листя для моїх шовкопрядів?» — «Ваша світлість, чи не дозволите привезти трохи дровець з вашого лісу?» — «Ваша превелебність, черкніть кілька слів, щоб мені дозволили нарубати трохи дерев у сосняку». — «Будьте ласкаві, ваша милість, складіть мені безкоштовно проханнячко». — «Цього року я не зможу внести арендну плату». — «Сподіваюся, справа буде вирішена на мою користь». — «Сьогодні я одному чоловіку надавав ляпасів, та гадаю, що до в’язниці мусить піти він, бо ж то він мене довів до нестями». — «А чи не зайва у вашої милості ота дрібничка?» — «А це вам потрібне?» — «Ви не позичите мені мула?» — «Чи завтра ваш візок не буде вільний?» — «Можна послати по вашого віслюка?..»

І так без кінця й краю, повсякчас, і на всі ці прохання незмінною була великодушна і некорислива відповідь: «Будь ласка!»