Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Пригоди двієчника 📚 - Українською

Читати книгу - "Пригоди двієчника"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пригоди двієчника" автора Худайберди Тухтабаєв. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги / 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 7 8 9 ... 46
Перейти на сторінку:

— Мене звати Хайітом. — Наблизившись, він подав руку. — Учуся в сьомому класі. Корінний голодностепівець.

— А мене звуть Хашимджаном, — сказав я, потиснувши йому руку. — Учуся в шостому класі. Відмінник. Староста…

Помовчавши, я перейшов до діла:

— Ти мені от що поясни, друже Хайітбай: хто ви такі взагалі? Школярі чи просто колгоспники?

— Ми? Як би це тобі пояснити? — Хайіт почухав свій шишкуватий лоб. — Ми начебто і школярі і колгоспники, друже. Розумієш? Он там, бачиш, двоповерховий будинок стоїть? То наша школа. Там ми навчаємося. А після уроків працюємо, різні професії освоюємо.

— Невже?

— А саду нашого ти не бачив? Тридцять гектарів займає. Фруктів різних — сила. Половину їмо самі, а половину продаємо.

— А хто продає?

— Дівчата з десятого класу.

— Вони вміють торгувати?

— Звичайно. Наш директор Хурсандалі Шарафуддинович каже, що людина все зможе, як тільки захоче.

— От-от, я теж казав, а вони…

— Знаєш, Хурсандалі Шарафуддинович каже, що наші дівчата стануть чудовими продавщицями. Правда, спершу буде важко, а потім все піде як по маслу.

— Видно, у вас гарний директор, раз так каже.

— Ще б пак! А оце колись у нас біда скоїлася. Санобар-апа, що в десятому «Б» вчиться, торгувала в молочному павільйоні без халата. Наскочив санітарний контроль. Догану оголосили й оштрафували на п'ятнадцять карбованців.

— Бідна! Де ж їй узяти стільки грошей?

— Школа дасть. У нас є своя каса. Спільний фонд називається.

— Це ж як, спільні гроші, чи що?

— Так, ми ж усе гуртом робимо. Отож прибуток від ферми, баштанів і фруктових садів — наш прибуток.

— Добряче у вас! У такій школі вчитися, мабуть, сама втіха!

— Ще б пак! А у вас хіба погано?

— О-о! — махнув я рукою і втупився у корів, ніби це були якісь дивовижні індійські слони. Та й чим я міг похвалитися?

Були в нашому живому куточку два миршавих кролики. Один з голоду здох, а другий прогриз дерев'яну клітку і втік на волю.

Росли у нас у шкільному дворі десятків зо два дерев. Ніяких плодів на них я не помічав. Та й листя їхнє завжди було жовте, поточене якимись комахами.

Про це ж не розкажеш такому хвалькові, як Хайіт-бай?! Краще вмерти, ніж ганьбити свою школу.

— У нас також є що показати, але я не люблю хвалитися, — сказав я тихо.

— А кроликів ви розводите?

— Кроликів ми раніш розводили. Доки ферма була у нас маленька. А зараз розводимо цих… як їх… звірів із родини кошачих. Левенят і тигренят усяких привозимо прямо з Африки. Приборкуємо їх, а потім продаємо циркові.

— Справді? — роззявив рота Хайітбай. — А вони не кусаються?

— Ми їх тримаємо в залізних клітках. А на клітках — замки. От-от-такі, з твою голову будуть! А в нас іще й столярна майстерня є. Не майстерня, а ціла фабрика. «Імені фуганка і рубанка» називається. Одна людина десятьма верстатами керує. Конт… контвейєром працюємо.

Хайітбай зітхнув і похнюпив голову. Мені стало жаль його. І я вирішив трохи вгамувати свій запал.

— Що погано, — сказав я, — наша швейна і взуттєва майстерні не дуже добре працюють. Інколи брак випускають. Оцю ось мою новеньку сорочку пошили наші дівчатка. Бачиш, один рукав довший, другий — коротший. А комір — той узагалі від іншої сорочки.

— Ти що, в тебе дуже гарна сорочка, Хашимджане!

— Е, не кажи, друже! Якби постаралися — краще б могли пошити. Я ж то знаю… Тепер доведеться, мабуть, ш-штраф на них накласти. По п'ятнадцять карбованців.

По сих словах Хайітбай геть засмутився. Тоді я вхопив у руки лопату:

— Чого ж це ми без пуття базікаємо, Хайітбаю? Нумо працювати.

І я примусив свого нового знайомого хіба ж так побігати! Накидаю відро гною, а Хайітбай виносить надвір. Бігав він, як Чарлі Чаплін у німому фільмі.

Хлів і свинарник за півгодини вичистили. А коли скінчили роботу, я сказав:

— Дорогий Хайітбаю, а вам не треба ветлікаря?

Хитрий Хайітбай, певно, одразу збагнув, до чого я веду.

— Дорогий Хашимджане, — одказав він, — на фермі працює нас восьмеро. І всі ми будемо ветеринарами.

А якщо хтось хоче до нас, хай іде простим робітником, ласкаво просимо!

Е, ні, то вже цур! Мене на таку роботу не заманиш. Походжу тут ще, може, щось і трапиться підходяще.

Хайітбай виявився веселим і товариським, як і я. Він показав мені кишлак, а потім повів у швейну майстерню. Там працювали маленькі дівчатка, які ледве діставали ногою педаль швейної машинки. Перед ними на столі лежала купа дівчачих шкільних форм та шапочки із кролячого хутра, а також фартухи для збирання бавовни. Хайітбай сказав, що все це пошили дівчатка.

Мені найдужче сподобалися маленькі пухнасті шапочки з кролячого хутра.

— Можна мені взяти штук дві? — спитав я у Хайітбая.

— А навіщо вони тобі?

— На пам'ять. Я їх сестричкам подарую.

— Не можу я, Хашимджане, розпоряджатися шапочками. Вони не мої, вони спільні.

— А ти продай. Коли в мене будуть гроші, я приїду й заплачу тобі.

— Не можу, Хашимджане, не можу! — заблагав Хайітбай.

— Схочеш, зможеш, — одрубав я і схопив дві м'якенькі шапочки.

Хайіт злякано вчепився мені за руку. Я відштовхнув його, та, видно, дужче, ніж хотів: бідолаха посунувся

1 ... 7 8 9 ... 46
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди двієчника», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пригоди двієчника"