Читати книгу - "Молоді літа короля Генріха IV"

Тоді Анрі відвернувся й швидко пішов геть. Йому було лише чотири роки, але він уже розумів, що таке успіх. Та хоч він його досяг, у серці в нього змагалися різні почуття. Задоволення помстою не стерло спогаду про поразку. Тоскний щем не минав, хоч як Анрі бадьорився.

Незабаром мати забрала синочка до себе, і перший час у нього тільки й мови було, що про ту дівчинку. Дід уже помер, і Анрі сказали, що він його більш ніколи не побачить. Та Анрі дужче смутило, що дівчинка далеко і їй не можна прийти.

— Мамо, ну скажи, хай її привезуть. Я з нею оженюся. То дарма, що вона більша, я ще виросту.

Тільки нове враження раптом угамувало його тугу. Він побачив молоденьку материну фрейліну.

У їхньому замку в По тримали невеликий двір, схожий скоріше на численну родину. Старий д'Альбре був просто собі провінційний поміщик. Він мав міцний замок — а останнім часом ще й гарно, зі смаком оздоблений. З балкона видно було глибоку долину, всю у виноградниках, оливниках та гаях, що, тішили око; поміж ними звивалася блискуча стьожка річки, а за долиною здіймались угору Піренеї.

Гори, аж до вершин порослі зеленим лісом, тяглись навдивовижу щільним пасмом, як стіна, і велика втіха була дивитись на них, а надто їхньому власникові. Старий провінційний поміщик володів цим боком Піренеїв разом із долинами та передгір'ями й з усім, що тут виростало: збіжжям, плодами, худобою й людьми. Він володів найпівденнішим куточком західної Франції: Беарном, Альбре, Бігором, Наваррою, Арманьяком — одне слово, старою Гасконню. Він мав титул короля Наваррського і був би, мабуть, лиш васалом короля Франції, якби той мав неподільну владу в своєму королівстві. Проте все воно, з півночі до півдня, вже віддавна було розколоте католиками й протестантами. І це давало таким-от удільним володарям, як король Наваррський, щонайкращу нагоду скинути з себе залежність і збройною рукою відняти в сусіда скільки пощастить, — бодай навіть один пагорок, засаджений виноградом.

Але ім'ям обох тих ворожих вір по всій країні ще й грабували та лили кров. Відмінність у віровизнанні в ті часи брали так близько до серця, що вона робила з людей, яких не різнило більше ніщо, найзапекліших ворогів. Деякі слова, наприклад «обідня», впливали на людей так жахливо, що інколи брат не розумів брата й робився для нього зовсім чужий. Природною річчю здавалося кликати на підмогу швейцарців та німців. Ці чужинці, аби тільки вони визнавали ту віру, що треба, тобто ходили до обідні чи, навпаки, не ходили, вважались ріднішими за співвітчизників-інаковірців і діставали право брати участь у грабунках та пустошенні.

Таке завзяття всього населення у релігійних справах йшло на користь принаймні ватажкам. В ім'я своєї віри — байдуже, поділяли вони її насправді чи ні,— вони могли розбоєм і ґвалтом збільшувати свої володіння або хоч досить розкішно жити на дурняк на чолі своїх самоправно збитих загонів. Декого усобна війна виводила в люди, хоча більшості вона несла: тільки втрати. Зате тій більшості лишалися її переконання.

Старий д'Альбре був добрий католик, одначе не затятий. Він ніколи не забував, що і його піддані-протестанти теж плодять дітей, а з тих дітей виростають сумлінні робітники, обробляють землю, платять податки й примножують багатство краю та його володаря. Тому він не боронив їм ходити на проповіді, а його солдати охороняли пасторів так само, як і капеланів. Можливо, він гадав також, що дедалі більша кількість протестантів-реформатів, які називали себе гугенотами, скоріше сприяє, ніж шкодить його власній незалежності, бо королівський двір у Парижі був аж надміру католицький. А сам він належав якраз до тих удільних володарів, які споконвіку ревно дбали, щоб король Франції не вбився в занадто велику силу. Останнім часом вони використовували для того гугенотство, цю свіжу, молоду віру, що пізнала істинного бога зблизька, одначе не стала від цього лагідніша.

Гугеноти були бунтівники не лише проти духовної, а й проти світської влади. І в Беарні селяни вже вимагали, щоб хтось їм показав, де в святому письмі згадується про податки. А як ні, то вони й не платитимуть! Та старий д'Альбре добре знав, як з ними повестись, він і сам був їхньої породи. Вони любили погаласувати, проте розум тримали при собі. І вояки були добрі, але в бою не забували про свою вигоду.

Старий, як і вони, ходив у береті, коли не мусив надівати шолом і панцер, і любив свій край, як самого себе, — тільки оцю найближчу околицю, що її він міг осягти зором та всіма іншими чуттями. Коли мав народитись його онук Анрі, він подбав, щоб те відбулось у замку в По, і його дочці Жанні довелося задля того перервати подорож. Старий не вдовольнився тим, що вона в пологах співала гасконською говіркою «Adjudat me a d'aqueste hore», щоб онук виріс бадьорим хлопцем. Щойно немовля з'явилось на світ, дід дав йому понюхати беарнського вина, визнав свою плоть і кров по тому, як мале хитнуло головою, а тоді ще потер йому губи часником.

Жанна д'Альбре вже двічі народжувала синів, та їм не судилося жити, а ось цей, третій, виростав здоровеньким, і тому старий відписав дочці всі свої володіння й титул. Отже, тепер Жанна стала королевою Наваррською. Її чоловік, Антуан де Бурбон[4], командував полками короля Франції, як його далекий родич і генерал. Він майже весь час був у походах. Жанна палко його кохала, поки він не почав заводити собі полюбовниць; одначе надій на нього ніколи не покладала, до того ж